Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Залюбки, —сказав полковник.— А рябого нема поблизу?

— Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер.

— Тоді все гаразд,— сказав полковник. — Ти повинна збагнути головну таємницю... Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь.

— Починайте, — сказав Gran Maestro.

— Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! «Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка».

— Посвячення відбулося, — проголосив Gran Maestro.

— Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену,— мовила дівчина. — Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден.

— Що правда, то правда,— погодився полковник. — А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет.

— На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала — для вас, а для вас, ласкава пані, — смаженина. А яких овочів вам дати?

— Всіх, які є,— сказав полковник.

Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами — їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, — і сказав:

— Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе?

— Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе.

— А що стається з людьми, які люблять одне одного?

— Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших. А потім один із них приречений на довічну порожнечу.

— Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, — сказав полковник. — Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі!

— Постараюся, — відповіла дівчина.— Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного.

— От і старайся, доню.

Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них:

— Пляшку того vino secco61 зі схилів Везувію до камбали. А решту ми запиватимемо вальполічеллою.

— А мені можна запивати смаженину сухим вином? — спитала дівчина.

— Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна.

— Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти.

— Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною,— сказав полковник.

— Жаль, що між нами така велика різниця в літах.

— А мені це дуже подобається, — заперечив полковник. — Хіба що...— він раптом затнувся, а тоді додав: — Будьмо fraîche et rose comme au jour de bataille62.

— Хто це сказав?

— Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux63. Дуже претензійна назва. I все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони — найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.

— Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе,— мовив він.— Можеш не сумніватися.

— Сьогодні субота,— мовила вона.— А коли буде наступна субота?

— Наступна субота — рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.

— Ти й сам сказав би, якби схотів.

— Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?

— A Pâques ou à la Trinité64,— відповів Gran Maestro.

— А чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?

— Бо вітер дме не з того боку.

«Так,— подумав полковник.— Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?

Ану держися! — сказав він собі.— I люби свою дівчину.

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати».

Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:

— Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?

— Чудово.

— Gran Maestro,— сказав полковник. — Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.

Розділ XXXIX

Портьє сказав швейцарові, куди подзвонити, і їм подали той самий човен, що привіз їх сюди.

Джексон сів у човен разом із валізами і портретом, який дбайливо запакували. I досі дув рвучкий вітер.

Полковник заплатив за готель і роздав усім чайові. Готельна обслуга поскладала у човен валізи й портрет і допомогла Джексонові вмоститися зручніше. Потім вона пішла.

— Ну що ж, доню,— сказав полковник.

Попередня
-= 67 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!