Слава ЗСУ!

Від цього в повітря піднялися тисячі іскор, які швидко згасали, як людські життя в світі Архона. Тіло тварюки поглинуло полум’я, перетворюючи в прах. Все швидко скінчилось як і почалося.

- Довго ти! Де тебе носило? – Дарен витирав меч від чорної крові тварини.

- Це були розвідники. – Додав Томас.

Дарен не почув його, він поглядом шукав чужинців. – Де вони ділись? Воїн попрямував до понівеченого тіл Карда. Він нахилився і закрив другу очі. - Фардо ас карвель, друже – прошепотів Дарен.

- Їх забрали хвостаті. Страшна участь чикає на тих, кого Тенебріс забирає в свої володіння. – Як завжди спокійно промовив Томас.

Дарен піднявся і попрямував до вогнища біля якого в спразі трусило Анабель.

- Нам скоріш треба вирушати, якщо ми хочемо щоб вона вижила. – Промовив той

- В мене є небагато крові. – Додав чаклун.

Томас кинув Дарен невелику флягу із кров’ю. Набравши в рота крові, він припав до губ вампірки, втамовуючи її спрагу.

- Коли прибуде човняр? – Запитав Томас?

- Через добу. – Відповів Дарен.

- Так довго ми не можемо чикати. За цей час вона помре.

- Іншого шляху крім озера в нас немає. Доведеться чекати. – Відповів воїн.

- Ні, не доведеться. – Буденно промовив Томас.

Чаклун приклав пальці до уст і свиснув. Дарен із запитанням дивися на мага. І раптом почулося каркання. Через мить в повітрі з’явився велетенський ворон. Сідаючи він загасив багаття і Томасу довелося знову запалити вогонь. Коли в безмежній темряві з’явилось світло, Дарен зміг детальніше розгледіти ворона. Це був механізм, який працював від енергії сарда – кристалічне утворення, яке залягаю в ґрунті і мало гарні властивості палива. Ворон мав штучну душу, що надавало йому змогу функціонувати і без наїзника. Його металеве пір’я зафарбовувалось в чорний колір, як справжнього ворона. А очі, являли собою складний механізм із лінз. Керував ним містер Джекіл, Дарен дізнався це віт Томаса. На спині у ворона були місця для перевезення вантажу, а також людей. Джекіл являв собою невисокого чоловіка, але коренастого. Сивина мов злодійка закралася в його руде волосся. За спиною в нього був наплічник.

- Даякую за допомогу, містере Джекіле. – Подякував Томас тиснучи тому вузлувату руку.

- Завжди радий допомогти Томасе. – Привітно відповів володар ворона.

- У вас досі при собі матеріал ночі? – Запитав Томас?

- Так, але навіщо він тобі? – Звів дашком кущуваті брови Джекіл

- Нам треба перевести вампірку. – Промовив чаклун.

Джекіл кунув погляд на Анабель. В очах у наїзника загорілись вогники люті. Томас знав відразу Джекіла до вампірів, однак знав, що він допоможе.

- Знай я роблю тільки це, бо ти мені як син. – Промовив надламаним голосом наїзник.

Зіскочивши із ворона, наїзник дістав із свого наплічника тканину. Незважаючи на свою назву, вона мала жовтий колір. За інше вона дістала таку назва. Її здатність полягала в не пропусканні будь-якого світла. Закутавши Анабель в такнину мов маленьку дитину подав її Дарену.