Слава ЗСУ!

Мало хто бував тут, в лісах Кродна.

Сова знайшла свою жертву. Її погляд застиг, ніби пекучо-холодний лід на корінні старого дуба. Проживши сотні років, вона навчилась терплячості. Нічний мисливець злився з гілками дерев. Сову видавали лише очі, в яких відбивалось більмом сяйво місяця.

Нарешті з’явились порухи під корінням. Маленька хвостата істота прокинулася від сну й поступово почала вилазити із своєї схованки. Гострим писком вона втягувала гірке повітря тисячолітнього лісу. Грис наважився вилізти на нічну прогулянку. Сова цього тільки й чекала. Помах крили і гострі пазурі вп’ялися у його шию…Грисові очі стали байдужими до цього світу. Кров сочилася з його рани й падала на пухкий покрив мартанок забарвлюючи їх в багряний колір, від якого вони миттєво в’яли не витримуючи земного єства. Адже ці квіти створені самою богинею Флорес, покровительниця квітів. Сова насолоджувалась перемогою із повним ротом м’яса.

Коні хапали жадібно повітря, випускаючи великі клубки пару із ніздрів. Вершники не жаліли їх, мчали в глиб лісу, не розуміючи, що заганяють себе у пастку…

Сова відчула чужих й наближення тривоги. Гуркіт копит ставав дедалі чіткішим. Коні ламали гілки грудьми, летіли вперед, ніби якась невидима сила підганяла їх. Ще секунда і вони у володіннях нічого мисливця. Ще мить і сова під їхніми копитами. Ще момент і сова лиш білий туман, який окутав коріння старого дуба.

Вершники так само блискавично зникли,як і з’явилися. Погоня тривала й набирала обертів, неначе колесо фортуни. Дорога різко звернула й вперто вела вправо. Раптом один кінь пересіпнувся через дерево яке лежало шляху. Падаючи він придушив вершника. В повітря почулось хрускіт. Стегнова кістка тварини прорвала шкіру й випирала зламаними зубами в червоному забарвлені. Шматки м’яса звисали смужками з кінців кістки.

- Міро! – закричав другий вершник. Він рвучко потяг коня за віжки і той став на диби. Проте вершник втримався. Розвернувши коня, ельф помчав до Міри, яка лежала під конем непритомною. Зістрибнувши він нахилився до ельфійки. Труп тварини ельфу довилося прибрати силоміць. Річ виявилась не із легких. Нарешті йому це вдалося. Ельф розумів - їх скоро наздоженуть, а час так невблаганно минав.

«Ти повинна жити» - ельф дивися на її обличчя. Його очі були сповнені любовю і ніжністю. Обережно взявши її на руки, він посадив її на свого коня. «Лети мов вітер, Спардо, я надіюсь на тебе. Врятуй її життя…» Витягши із кишені невеличкий сувій, ельф поклав їй в руку цей кусочок паперу. «Скачи чимдуж в Насхал…»

Раптом в небі з’явились таліни – крилаті найманці із древнього клану вбивців, який сіяв жах у південних краях Архона. Ельф вдарив коня по спині і той блискавкою помчав вперед. Один з вбивці ринув за Мірою. Ельф швидким рухом натягнув тятиву на луці й випустив стрілу в механічні крила найманця. Талін мов камінь упав на землю. Металеве пір’я при ударі деформувалось й гострі кінці розпороли живіт. Томатноподібна суміш калюжею розповзлася під ним. Інші п’ятеро линули на ельфа. Двох він збив ще в повітрі. Поціливши одному в голову, другому в шию. Троє виживших сягнули землі. Їхня обличчя закривали золоті маски. Мов жар палахкотіла їх очі в нічній темряві. Разом вони кинулись на ельфа. Талійці завжди любили брудну гру. Один з них дістав метальні ножі й пожбурив у вершника, але той швидким рухом нахилився в право і зміг в цей час витягти дві одноручні сокири. Інших вже був біля нього і замахнувся своїм мечем ельфу в голову. Схрестивши сокири, зміг відбити удар. Блискавичний рух, і гостра частина рукоятки сокири вже була в голові найманця, правою сокирою ельф споров вбивці череву із якого повипадали тельбухи немов новонароджені змії. Ельф не гаючи часу, метнувся на останніх супротивників. Удар за ударом він, відбивався від найманців. Які з кожним наступним своїм рухом забирали в нього сили. Один з них поранив ельфа в плече, коли той звалив талійця на землю і відрубав йому правицю. Бій треба було кінчати. Наступні удари будуть вирішальні, і всі сили вложить в них. Ухилившись від удару пораненого асасина, ельф кинув в нього сокиру, яку той відбив і цим же себе відкрив свій захист. Вершник скориставшись нагодою миттю зніс тому голову. Тіло таліця так і залишилося стояти, з шиї якого струменіла кров, що дощем залила обличчя ельфа. Залишився один. Не наважуючись піти в бій, вони ходили по колу, немов танцюючи танок смерті. Вбивця тримав в одній руці шпичакову булаву, а в іншій паровий пістолет. Тіла супротивників ламало від напруги очікуванні нападу.