Слава ЗСУ!

- Не пожалійте копієчку, пане. – Прохрипів дід витягуючи руку, на якій не вистачала мізинця.

- З дороги, старий пердуне! – Засичав чаклун. Губи перетворились на білий шрам.

Томасу здалося, ніби обличчя жебрака літало в повітрі, неначе риб’ячий міхур наповнений гарячим повітрям. А потім зацідив носком чобіт у висок старому. Кров бризнула на бруківку залиту відходами квартир, яку зливали донизу з вікон. Той похитнувся й обличчя зникло в лапах пітьми. Рука кволо сповзла з ноги чаклуна, що потім глухим ударом впасти додолу.

- Так ліпше. – Промовив сам до себе й рушив далі облизуючи губи.

Провулок виставив оборону у формі високої стіни з червоної цегли зарощу пожовклим виноградом. Дрібні ягоди звисали чорними сльозами на мертвих вузлуватих погонах. Чаклун зупинився майже впритул до бар’єра й виставив руку уперед на рівні очей. Долонею зашурхотів по поверхні у пошуках таємниць. Лоза ковтала пальці немов, гралась у піжмурки. Через мить знайшов. Повний місяць виглянув з посічених хмар, щоб освітити обличчя Томаса. Тіні спадали на праву сторону тіла чорним потоком, коли він натиснув на важіль.

- Відкрий свої таємниці. – Прошепотів він.

Ніби живий організм, бар’єр викашляв із себе хмару пилу під ноги новоприбулого. Жовтуватий туман заковзав по стінах квартир, холодячи камінь. А потім червоне світло розбіглось по стиках цегли, немов по артеріях несучи крові. Стіна в ту ж мить трансформувалась у горгулью з головою лева. Кам’яні очі статуї сяяли холодною блакиттю, що відбивалась на дні очей Томаса.

- Проходь. – Промовила утробним голосом.

Чаклун привітав її легким кивком й переступив межу.

Ніч увійшла у свої володіння й керувала ним як їй забагнеться. Прекрасний парк прикордонного міста Ліатан перетворився на дрімучий ліс зі своїми жахливими таємницями. Захисний купол міста світився міріадами зірок від дотику льоду, ховаючи налитий кров’ю Місяць. Маг йшов швидким ходом, майже біг. Пісок під його чобітьми хрустів відаючи глухим шумом. Він був високого зросту. Чорне волосся коливалось мов пір’я крука в такт руху. На вигляд – не більше тридцяти років. Та хто взагалі знає, скільки років чаклунському поріддю. Сині очі вигравали силою й холодом. Обличчя - без жодної неправильної лінії. Блідість підкреслювала його красу.

Дорога вперто звертала направо й повела мага униз до річки. За деревами виднілось вогнище, заплямоване ореолом тіней. Підійшовши ближче, зрозумів, що спізнився, суд розпочався без нього. На березі інколи переступаючи з ноги на ногу гуртувалось з десятка магів й нічних істот. Серед них впізнав гримів, турійці, фіонелів і вампірів. Погляд упав на знайоме обличчя в юрбі, тому рушив до нього.

- Ти спізнився Томасе. - З докором сказав Дункан.

- Ну вибач, порошок призиву зараз важко знайти. - Всміхнувся маг. За що її судять? – Томас дивився на прив’язану до дерев’яного стовпа вампіршу.

- Її звинувачують у порушені домовленості про недоторканість людей в міжрасових стасунках. Вона була вимазана в крові свого чоловіка, коли її знайшли біля нього.

- Хто буде її захищати? – Перевів холодні очі на друга.

- Усі відмовляються, – буденно промовив той .- Ніхто не хоче втягувати себе у цю марудну справу.

- Люблю такі випадки, це якраз по мені…- З усмішкою сказав чарівник.