Слава ЗСУ!

Спардо мчався через вулиці Насхала. Жителі ледве встигали відскочити від металевих копит коня, лаючи вершника за таке нахабство. Проте Міра чхала на них. Її серце горіло в печалі за втраченою любов’ю. «Він помер недаремно - заспокоювала себе, - я помщуся за тебе, Валорде» Сльоза упала на землю змішуючись з проклятим прахом цієї землі. Спардо доніс ельфійку до брами Кам’яного палацу. Споруда захоплювала своєю величністю. Сама сила пульсувала від каменю, з якого було зведено Нардан. Охоронці палацу завчасно підняли браму , тому Міра без перешкод наближалась до своєї цілі.

Ельфійка заледве йшла коридором Нардана. Травма давала про себе знати. Декілька ребер зламались під вагою коня, коли той придушив її. Броня погнулася, проте залишалась величною. Візерунки на латах виблискували на мерехтливому світлі факелів. Біле волосся Міри спадало їй до пояса. Її очі сповнились вологою від сліз, які не зупинялись від самого лісу. З рани точилася кров, стікала багряними краплинами додолу. В руці стискала сувій, єдине, що залишилося від нього. Вартові, які стояли біля дверей в трону залу, побачивши Міру відчинили вхід. Яскраве світло широкою смужкою впало на підлогу коридору палацу.

Коли ельфійка зайшла у залу, двері закрилися за нею. Алуром сидів на престолах двоєдинства. Ельфійський виточений з гілок Архона, який дарував своєму власнику можливість керувати думками інших людей. Престол Драгона – з обладунків велетня гнома Еліарда.

Міра нахилилась на одне коліно й приложила пусту руку до грудей

- Слава Насхалу! Хай живуть безсмертно королі Насхала, Драгон й Алур. – Промовила ельфійка.

Король ельфів сидів підперши рукою голову. Вільною рукою тримав келих терпкого вина. Його одяг був увесь чорний, немов ворон. Лиш золотими нитками були прикрашені його рукава. Король мав коротке біле волосся. Голову прикрашала золота корона, інкрустована камінням ларатіс. Драгона в залі не було.

Алур звів свій погляд на Міру. Його очі випромінювали холод, який пробирався в саму душу і дарував смертельний поцілунок. Він подав рукою знак, щоб вона підвелася.

- Володарю, дозвольте мовити? – Запитала ельфійка

- Говори, дитино моя. – Спокійним голосом промовив король

- Доручення виконано, алани передали вам послання. – Міра простягла сувій в руку Алуру з опущеними очима.

Король взявши послання швидко розгорнув й жадібно почав читати. Коли він відпив з келеха вина, одна краплина впала на сувій й розпливлась по ньому, мов багряна кров по тілу вбитого. Міра це запримітила, коли ненароком підняла очі. Серце закалатало в молодих і болючих спогадах…

Раптом Алур спалахнув люттю. Різким рухом він пожбурив келих в ближню стіну, який із двоном впав додолу й закотився під стіл, на якому стояли різні наїдки. Вино спалахнуло на білій штукатурці червоною трояндою.

- Кляті алани! Бруднокровні виродки! – Гнів заливав його горло, – вони ще пошкодують про те, що відмовили мені у військовому союзі! Мій гнів впаде на всіх, хто причетний до падіння дітей лісу!

- Міра, чому мій син Волард не з тобою? Де він?

Ельфійка мовчала, ніби втратила дар мови. Лиш її очі дали йому відповідь. Проте він не хотів вірити, він знову запитав у неї.

- Де мій син? – Закричав Алур. – Де мій Волард?