Слава ЗСУ!

Повітряний ефір вилетів у вікно старого будинку й розчинився в просторі міста. Міра деякий час сиділа на ліжку, роздумуючи над тим що сталося. Думки не давали їй покою. Проте дівчина не любила бути комусь винна. «Мій борг буде сплачено, Томасе» - подумала ельфійка. Надівши свої лати, Міра вийшла з кімнати не зачинивши двері. Легенький вітерець, який заскочив зовні забрав із собою світло свічки. Взагалі дивно, як в таку глибінь забрався цей нежданий гість. Кімнату знову окутала темрява, яка сховала сліди від перебування живих істот.

Міра йшла пустими вулицями Насхала з присмаком страху й відчая на вустах. Ельфійка побачила як по дорозі йде маленька дівчинка. Маля було закутане вдрантя й співала собі щось під ніс. Проте гострі вуха Міри вловили її слова

Ділі, ділі - смерть прийшла

В темну яму загребла

Ділі, ділі – всі помруть

Темні духи на свою поживу ждуть…

Від цих слів ельфійкі стало моторошно й вона повернула в іншу вулицю. Тиша душила їй в груди, забивала подих. Їй здавалося, що вона не чує навіть своїх кроків. Пісня досі звучала у її вухах, роздираючи душу чорними пазурами страху.

Поблукавши по вулицях Міра прийшла у свою квартиру, яка знаходилась на третьому поверсі. Старі двері відчинились з скреготом, й широка смужка світла впала на обличчя дівчини. Увійшовши до квартири дівчина безсило впала на ліжко. Рана й зажила проте боліла так само. Скинувши весь одяг із себе Міра зайшла в душ. Гаряча вода змивала з неї бруд, кров й спомини сьогоднішнього дня. Солодке тіло вбирало тепло, яке розливалося мов вогонь, даруючи їй п’янке полегшення. Пара піднімалась з підлоги душа й огортала мов крила небесних птахів. В голові знову забились думки, неначе птаха в клітці. «Чому він залишив мене саму? Клявся, що не залише мене» - сльози котилися по її щокам й падали на її пружні груди, перемішуючись з водою.

На сон часу не було, тому Міра вийшла на вулицю з думкою сплатити свій борг. Біля дому на неї чекав Спардо. «Дякую друже що спас мене, - міра провела рукою по гриві коня. – Я знову надіюсь на тебе» Мустанг як і тоді мчав розрізаючи грудьми сморід Насхала. Стіна Арени підіймалися на головній площі підземного міста. Сам вигляд цієї споруди заставляв застигати кров у жилах. Голови переможених прикрашали мури Арени й навіть повітря тут було просочене металевим присмаком крові. Чулися крики глядачів збуджених від насилля, яка захлюпувало їх мов хвилі безжального моря. На вході стояли охоронці, однак Міру пропустила, адже знали – вона охоронець принца Воларда. Ельфійка підіймалась вище й вища, минала ряд за рядом. Нарешті минувши останнє місце з глядачами вскочила в темний коридор, який вів на сторожову вежу Арени. Швидко розібралась із сторожовим гномом, позбавивши його свідомості. «Солодких снів» - прошепотіла Міра. Дівчина чекала доки виведуть наступну партію полонених на Арени. Однак їй прийшлося чекати довго. «Ти впізнаєш їх по татуювання у формі орла.» - в голові Міра промайнули слова Томаса. Хлопці уперто не з’являлися, примушуючи ельфійку нервувати. Вже пролилося багато крові й глядачі мало не вмивалися нею. Екстаз від побаченої брутальності й насилля бив їм у голові. «Крові! Крові!» - кричали вони. Відрублені частини тіл валялися по арені. Ніхто не виживав після зустрічі з Ратосом й Ріталом. Ніби самі боги війни вселилися в цих ельфів, братів народжених від ельфійки й вампіра. Сотні шрамів покривали їх тіла, роблячи їх ще більш грізними. Ось останній впав від руки Ратоса. Воїн розтяв груди полеглого ворога й вирізав серце, яке потім з’їв. «Слава Насхалу» - прогарчав той.