Слава ЗСУ!

- Який холод! Промерз аж до кісток. – Хекаючи на руки промовив Кард.

Дарен провів рукою по кам’яній стіні провалля. Долоня відчула лід, який миттєво почав покривати стіну.

- Вони тут, – прошепотів вершник. – Гаси смолоскип.

Кард встромив факел у землю і той потух. Зникло останнє світло.

- Всім мовчати. Ці тварі вийшли на полювання. Вони пересуваються групами з трьох. – Вершники закрили долонями роти коням, щоб ті не видали їх. Вони погладжували по шиях, заспокоюючи наростаючу тривогу. Кард намотав мотузку бранки на руки. Він прижав Анабель до себе. - Мовчи суко, інакше вб’ю.

Запала тиша. Але вона тривала не довго. Почувся скрегіт по кам’яних стінах Тенебріса. Хвостаті перепригували з однієї стіни ущелини на іншу наближаючись до подорожніх. Тварюки були сліпі. Пітьма забрали його у них. Зате їх слух тільки від цього загострився. Коні почали нервуватись, відчувши присутність істот. Шерхіт від пазур почувся зовсім близько. Холод посилився. Було чути, як вони проносяться над загоном. Однак рух одного змістився в напрямок людей. Дарен відчув крижаний подих хвостатого в себе над вухом. Тварюка загарчала, вдихнувши незнайомий запах. Слина хвостатого впала Дарену на шию. Але вершник не звернув увагу. Його права рука стискала руків’я ельфійського меча. Він був готовий будь якої миті увігнати лезо в череп хвостатого. Серце билося в шаленому темпі, а час тягнувся безжально довго. Повітря загусло від напруги й бриніло ніби струна скрипки.

Хвостатий ще раз вдихнув повітря, й не відчувши інших запахів крім тих, що належали Тенебрісу, помчав далі. Дарен відпустив руків’я меча й здихнув з полегшенням.

- Мо-мо-є с-серце ле-ледве не в-в-вистрибнуло з г-грудей. – Тремтячим голосом пробелькотів Кард. Було чути, як цокотять його зуби. - Я-я д-дум-мав вони н-н-нас з-з-жеруть. А ц-ця курва н-навіть не здригнулась. Бісове закляття Фенікса.

- Годі. Беремо найважливіше й вирушаємо. Коней залишимо тут, вони будуть нам тільки заважати своїм шумом. Та й ми майже дійшли. Дарен помітив маленьку цятку світла. То був вихід з Тенебріса...

Кард взяв із собою бурдюк з вином, який носив завжди при собі, й дещо з їжі. Дарен - тільки воду й в’язку хмизу для багаття. Зброю вони завжди тримали на поясах, ніколи не покидаючи її. Крім меча в нього був кинджал з когунської сталі, на руків’ї якого було викарбувано імені тих, кого він здолав у численних битвах.

Маленька точка ставала все більшою з кожним кроком, наступним подихом й ударом серця. Загін йшов на неї ніби метелик летить на вогонь, згораючи в його язиках. Анабель вже вів Дарен. Кард йшов позаду ледве перебираючи ноги. Його бурдюк з вином спорожнів, а хміль заволодів його тілом і розумом. Забувши про страх він почав наспівувати собі під ніс. Його носило в різні боки. Йдучи, він зачепився за камінь й втримався – упав. Піднявшись він добряче вилаяв валун, але ця пригода не зіпсувала йому настрою і він далі почав наспівувати. Проте мабуть хміль не повністю здолав його, бо пісня утихла.

Бліде світло падало на древні стіни Тенебрісу. Рік за раком вода тихо, але з могутньою силою витесувала кам’яні брили природніх мурів, перетворюючи їх в похмурі дзеркала. Було схоже ніби рука велетня, а не природа створила це місце. Можливо це й робота цього гордого народу, але відтоді багато часу втекло, і ті хто пам’ятав, давно забуті й канули у попіл спогадів. Дарен кинув погляд на стіну праворуч. На майже дзеркальній та химерній поверхні відбилося його силует. Можна було побачити на щоці невеликий шрам. Тільки одна людина змогла завдати йому поранення. Не один раз вже ходив він через Тенебріс, який його зачаровував своєю небезпечністю. Це прірва завжди дихала смертю. Сили полишили Анабель, тому він ніс її на руках ніби малу дитину, пригорнувши до себе. Потаємна частина його серця, яка завжди залишалась людяної, з живими емоціями, відкрила грати своєї в’язниці. Воїн старанно прагнув її сховати в темному кутку своєї душі, але не вдалося. І він це відчував. Її пряме волосся звисало ніби гілля чорної верби, яка завжди хилиться до струмка пророків. І можна почути її стогін та плач. За легендою, то була дівчина, яка вкусила гріховний плід заборонного кохання… Закохалася в свого брата напіввампіра-напівельфа – аланійця. За це їх покарали боги.. І перетворили її на чорну вербу, а його на струмок… І не можуть вони воз’єднатися, і тільки кінець буття подарує їм прощення. Закляття фенікса слабшало. Мабуть через те, що вони віддалялися від його творця. В її тіло знову закрадалося життя, а вуста набиралися приємного червоного кольору. Шкіра Анабель стала менш блідою. Вона приходила з кожною хвилиною до тями. І ось нарешті, вона розплющила свої очі. Її погляд був прикуто до нього. Дивилась на нього і мовчала.