Слава ЗСУ!

I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком… I дорослi, виходить, як дiти…

— Будьте сьогоднi в цирку, П'єр, — сказала вона. — Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави… А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!

— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.

Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:

— Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!

— Анем! — Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.

Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.

Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.

Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.

— Нiчого не поробиш, — зiтхнув Стороженко, — доведеться потерпiти… Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? — нiжно погладив вiн Чака по головi.

— А… можна менi залишитись? — благально звiв очi на нього Чак.

— Дивись… Як можеш — лишайся. Тодi ходiмо, — i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.

— Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.

Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). — Скажiть, — тихо спитав Чак, чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?

— Ех! — зiтхнув Стороженко. — Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а «сильнi» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти… Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий — оцей — генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого…

Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав… Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.

I от уже Стороженко пiдвiвся:

— Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.

I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.

Цирк сяяв вогнями.

На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.

А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.

— Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi, — здавленим голосом промовив Стороженко.

— Хто? — не одразу збагнув Чак.

— Павлин Голозубенецький…

Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.

Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.

Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.

Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.

Огидний, страшний тип.