Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Та що ви, що ви…

— Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.

— А… а… Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?

— Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i…

— А Рудий Август? I Анем?

— Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi… Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося… — Чак якось дивно усмiхнувся.

Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.

— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надiєю спитав я.

— Нi, не треба, — втомлено усмiхнувся вiн. — Спасибi тобi. Прощай…

I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.

Я зiтхнув.

Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?

I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,

…Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.

— Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? — Вона торкнулася губами мого лоба. — Нi, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?

— З'їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто… Просто у школi задали багато. Стомився трохи.

— Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває… "То ли еще будет, ой-ой-ой!…" Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде "Навколо смiху". Ти ж любиш.

— Не хочу я сьогоднi "Навколо смiху". Я краще спати ранiше ляжу.

— То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.

Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав "якщо побачимося"?…

"Невже я його не побачу бiльше? Невже?" — думав я, засинаючи.

I одразу ж побачив.

Увi снi.

Снився менi знову цирк. «Гiппо-палас» Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою…

I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я — сидимо у губернаторськiй ложi.

А цирк збуджено гуде. Чути голоси: "Щорс! Микола Щорс! Щорс!" I раптом я бачу: у генерал-губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам'ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою… I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить… I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає…

А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось… на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.

З тим почуттям я прокидаюсь.

У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.

Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.

А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї — i враз наче голкою мене в груди кольнуло… З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi…

Аж мороз поза шкiрою пробiг.

Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.

Попередня
-= 28 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!