Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Загадка старого клоуна

Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.

Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки — очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi…

Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам'ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам'ятаю. Наче нiколи не бачив їх.

А от у Тусi…

Вперше менi захотiлося поговорити з нею.

Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:

— Слухай, а ти… ти собак боїшся?

— Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову. — А… а ти звiдки знаєш?

— Я… не знаю, — сам знiтився я. — Просто так спитав… просто…

— Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?

— А висоти ти боїшся?

— Боюсь… — зiтхнула вона. — Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?

— Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?

— А чого ж? Це, мабуть, цiкаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька…

Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:

— Мороз! Припини розмови на уроцi!

I Туся лякливо замовкла.

Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:

— Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь — а вiн дивиться!… Щось їй белькоче й дивиться… як у кiно… Ой, тримайте! Га-га-га!

Мене аж у жар кинуло.

— Почервонiв! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський.

— Дурень! — сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла — вiн стояв на партi, не дiстанеш.

— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.

Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.

Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався — вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи — цього пропустити вiн не мiг.

— Дурнi! Психоненормальнi! — зневажливо сказала Туся. — Не звертай на них уваги.

I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.

Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.

Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок — хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.

I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:

— О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:

— Га-га-га! — Валера Галушкинський.

— Ги-ги-ги! — Льоня Монькiн.

— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:

Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

I всi знову дружно зареготали.

Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.

Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?…

За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня, — не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi, — трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.

"Весел-зiлля… Смiх-трава…"-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надiя єдина — то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина", — казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба, абсолютно вiд усiх-усiх хвороб… Треба тiльки вмiти знайти.

То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки… А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда…

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!