Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).

До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.

Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.

А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою…

Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!…

Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм — гульк! — i вiдкриття.

От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.

I раптом…

— Стьопо!…

Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.

Передо мною стояв… Чак.

— Здоров! Ти диви!… Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той… Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят… Але одлежався, лiкiв наковтався i — нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?

— Нiчого. — Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався. — Все нормально.

— Ти прямо з школи?

— Ага.

— I не обiдав?

— Я ще не хочу… Я дуже люблю цi мiсця.

— Правда? Гарно тут. — Чак задумано подивився удалечiнь. — А я теж прийшов… Вiйна згадується. Окупацiя… Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося… Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?

У мене швидше забилося серце.

— Авжеж! Звичайно!

— Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?

— Ну… гаразд, — трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але… нiчого не вдiєш.

Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.

Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:

— Сьогоднi я все-таки не в формi… Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.

— Ага! — зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.

Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.

— Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? — спитав Чак.

— Та… нормально, — одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.

Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.

— Слухай, а ти "Граф Монте-Крiсто" Дюма читав? — несподiвано повернувся вiн до мене.

— Аякже!

Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, — i "Три мушкетери", i "Вiконт де Бражелон", i "Королева Марго", i, звичайно, "Граф Монте-Крiсто". Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.

— Ну, i як тобi? — спитав Чак.

— О! — показав я великий палець.

— То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок. — Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.

— А що таке? — спитав я.

— Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману "Граф Монте-Крiсто". Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро "Арсенальна".

Попередня
-= 30 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!