Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.

— Оцей! — пробасив швейцар.

— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку. — Ходiм!

— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:

— Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!

— За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак. — Вiн же…

Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.

— Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! — I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.

— Та ви що! — закричав я. — Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!… Ану пустiть!

Дивлюсь — завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.

— Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.

— Держiть! Держiть! — залунало звiдусiль.

— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! — кричу я. Та раптом вiдчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.

— Пустiть! — кричу. — Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!

Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.

I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i…

РОЗДIЛ VII

Невже я бiльше не побачу його? — Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези! — "Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" — А може, вона все-таки є, смiх-трава?! — Зустрiч бiля меморiалу…

Ой!…- Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.

— Га? Що? — розгублено клiпнув я. — Щось я не так зробив?

— Та нi, — усмiхнувся старий. — Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.

Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi… — Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.

Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.

— Весел-зiлля… Смiх-трава… Гм… — задумливо промовив старий.

— Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!… От би!…- запально вигукнув я.

I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!

Чак подивився на мене спiвчутливо — наче прочитав мої думки.

— А ви Стороженка що — не питали тодi? — мусив же я щось сказати.

— Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi. — Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.

— А ви?… Як склалося потiм ваше життя? — обережно запитав я.

— Як склалося? — старий усмiхнувся. — Довго розповiдати… Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова «Гiппо-палас», а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У «Гiппо-палас», сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником… А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало, — старий зiтхнув. — Ну, гаразд! Спасибi тобi! — Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся. — Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!