Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

I от одного дня осенi сорок другого я мав зустрiтися на Євбазi iз зв'язковою, щоб передати їй пакет з листiвками. Листiвки лежали всерединi акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спецiально робив такi в'язанки "з секретом": у полiнцях випилював схов для листiвок. У крайньому випадку завжди можна кинути полiнце в пiч. I передача в'язанки на базарi зв'язковiй не викликала нiякої пiдозри — я продаю, вона купує. Дрова тодi в Києвi продавалися на базарах маленькими в'язанками! I їжу готували, i опалювалися тiльки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили «буржуйки» або маленькi плитки. Iдеш, було, Києвом i бачиш: стоїть великий кiлькаповерховий будинок, i з багатьох вiкон, наполовину фанерою замiсть вибитої шибки «засклених», витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.

' Так от… Пiшов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з «секретом». Iду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарiлку з вареним цукром, — плиточки такi брунатнi, пiв сiрникової коробки завбiльшки. Тодi ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованцiв штука. Одна плиточка на всю сiм'ю. Iду, значить… Бачу, бiля фонтана сидить на землi якийсь дiд з бородою, в руцi у нього лялька, на пальцi надiта (як у ляльковому театрi це робиться), i вiн з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому вiдповiдає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я вiдразу зрозумiв, що це чревовiщання. А люди, якi дiда оточили, дивуються, смiються.

Придививсь я, прислухався, i серце моє болiсно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном.

Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його…

Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою «виставу». В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи… От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.

I я вiдважився…

— Тереза… — сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою — вiн згадав, вiн упiзнав мене. Безперечно, це був П'єр. Це був Стороженко.

— А… — радiсно почав вiн.

I раптом… Вiн з'явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.

— Вставай! — рвонув вiн за плече Стороженка. — Вставай! Ну!

Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.

— Що? За що?

— Там розберуться! Ходiмо! Ну!

Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).

Але… У мене у в'язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.

Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний «опель-капiтан», що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.

— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.

— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? — палко сказав я.

— Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться… — Чак тяжко зiтхнув. — Фашисти — це фашисти…

Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:

— Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то… Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут… Нiчого! Не хвилюйтесь!

— Ну, спасибi тобi! — Чак узяв мене за руку. — Тодi…

Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.

…Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в'язанку дров — молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони).

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!