Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Загадка старого клоуна

I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев'янi зруби прадавнiх слов'ян, потiм першi кам'янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто… Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!

Ще зовсiм недавно, кiлька рокiв тому, тут була оболонь, за плавнi луки з озерами, пасовиськами i сiножатi. А тепер… Нове мiсто — сучасне, з хмарочосами бiлими, з широченними проспектами (на другий бiк i не догукаєшся!), з площами i бульварами.

— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир. — Давайте сюди! Прийшов!

У вiкнах щойно поставленої панелi з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привiтно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.

Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.

Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.

Ми спiвчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нiчого.

— Го-го! — басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кiнозiрка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.

У балконних дверях з'явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий — то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.

— Увага! Увага! — забасив Бондаренко. — Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.

— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагiдно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набiк тато.

— Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко. — Ну, не соромся, чого ти! Тут же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!

У мене теж таке було. На екзаменi. В п'ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно… Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти… Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор" поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.

Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. "Ну, зроби, зроби що-небудь! " — благав її погляд.

Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.

"Що ж зробити? Що зробити? Що?" — гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло… — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о!…- волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою? — перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о!…- не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.

Треба було тягти час.

Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi!…

Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о!… Щось у вухо залетiло! О-о-о!… Ш-т-пi-пi-пi!… О-о-о!… I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: — Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о!… Мстива все-таки iстота — людина!

Монькiн отетерiло роззявив рота… I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.

Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. — Ой! — скрикнув Монькiн. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! — i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. — Ну, як?… — несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка. Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. — О!… Вилетiло!…- з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!