Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Роланд глибоко вдихнув.

— Я благаю прощення, стрільцю.

Едді кивнув.

— Невдовзі на нас налетить ураган проблем… я це передчуваю. І мені дуже страшно. Але це не твої проблеми, а наші, й ми самі з ними впораємося. Згода?

— Так.

— Як ти гадаєш, у місті нам буде дуже непереливки чи тільки трішки?

— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба захистити Джейка, бо Стара Тітонька сказала, що його зажадають обидва ворожі табори. Частково все залежить від того, чи швидко ми знайдемо той поїзд. А вже коли знайдемо, то багато залежатиме від того, що станеться далі. Якби в нашому гурті було ще двоє, то я б посадив Джейка в рухомий ящик і приставив до нього охоронців з револьверами по обидва боки. А так нам доведеться йти вервечкою — я перший, за мною Сюзанна на візку, який штовхатиме Джейк, а замикатимеш ти.

— Що на нас там чекає, Роланде?

— Спробуй здогадатися.

— Не можу.

— Можеш. Ти не знаєш міста, але знаєш, як поводилися люди в твоєму світі відтоді, як усе почало руйнуватися. То на що нам слід очікувати?

Роланд повернув голову в той бік, звідки долинав безперервний бій барабанів, і замислився.

— Можливо, нічого страшного не буде. Гадаю, їхні солдати вже старі й втратили бойовий запал. Можливо, твої сподівання справдяться і дехто з них навіть допоможе нам, як це зробив ка–тет з Річкового Перехрестя. Може статися, що ми взагалі їх не побачимо. Вони помітять нас і наші револьвери, поховають носи і не чіплятимуться. Якщо ж ні, то я сподіваюся, що вони порснуть у різні боки, як щури, коли ми кількох підстрелимо.

— А якщо вони вирішать влаштувати бійку?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Тоді, Едді, ми всі згадаємо обличчя наших батьків.

Побачивши, як зблиснули в темряві очі Едді, Роланд іще раз

мимохіть згадав Катберта — Катберта, який якось сказав, що повірить у привидів, тільки коли спробує одного на зуб, Катберта, з яким вони колись кришили хліб під шибеницею.

— Я на всі твої питання відповів?

— Нєа. Але цього разу ти грав зі мною по–чесному.

— Тоді добраніч, Едді.

— Добраніч.

Едді розвернувся і пішов геть, а Роланд стояв, проводжаючи його поглядом. Зараз він дослухався, тож міг розрізнити кроки Едді… та все одно вони були ледве чутними. Час було повертатися й самому, але стрілець іще раз наостанок глянув туди, де в темряві лежало місто Лад.

Для них він один із тих, кого стара називала Юнами. Вона сказала, що забрати його зажадають обидва табори.

Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?

Ні. Більше ніколи не покину.

Але йому було відомо те, чого не знали його супутники. І мабуть, після тієї розмови, яка щойно відбулася в них з Едді, варто їм розповісти… але він знав, що триматиме це знання в собі ще деякий час.

Старою мовою, якою колись спілкувалися між собою мешканці різних країв його світу, слова, такі як кхеф і ка, здебільшого мали багато значень. Проте слово «чар» — чар, як у Чарлі Чух–Чуха, — було однозначним.

Чар означало смерть.



РОЗДІЛ 5

МІСТ І МІСТО

1

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.

Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

— Схоже на мертвого птаха, — сказав Роланд. — Великого птаха.

— То не птах, — відповів Едді. — То аероплан. А світло — це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено каркаючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало неподалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої трави. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло вусібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м'якому шкіряному комбінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було, зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато–сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадався Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

Попередня
-= 133 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар