Слава ЗСУ!

Едді відчував, що його, як сказав колись якийсь мудрець, переслідує дежа–вю: він знову мчав з візком, силкуючись випередити час. Замість узбережжя тепер була вулиця Черепахи, але загалом усе лишалося таким самим. Хоча ні, тепер була одна суттєва відмінність: тепер він шукав не самотні двері, а залізничну станцію (чи то пак колиску).

Волосся Сюзанни майоріло на вітрі, а сама вона сиділа рівно, тримаючи в правій руці Роландів револьвер, дулом угору, до захмареного стурбованого неба. Барабани оглушливо стукотіли, доводячи до нестями. Попереду лежав якийсь велетенський предмет, що за своєю формою нагадував тарілку. Напружена уява Едді, напевно, підігріта класичною архітектурою навколишніх будівель, миттю намалювала йому картину: Юпітер і Тор грають у фрізбі. Юпітер подає, а Тор стоїть і дивиться, як тарілка летить, прорізаючи хмари. Вечірка на Олімпі та й годі.

«Фрізбі для богів, — подумав він, маневруючи з Сюзанною між двома каркасами іржавих автомобілів, — гарно придумано».

Зблизька тарілка виявилася чимось на кшталт супутникової, тож Едді підняв візок на хідник, щоб об'їхати її. Коли він уже спускав коляску через бордюр — надто вже засмічений був тротуар, щоб по ньому можна було їхати, — барабанний дріб різко увірвався. Відлуння покотилося у тишу. Та тільки Едді зрозумів, що насправді це не тиша. Попереду, на перетині вулиці Черепахи і якоїсь іншої авеню, виднівся арковий прохід у мармурову будівлю. Вона вся заросла плющем і якоюсь іншою в'юнкою рослиною, що нагадувала кіпарисове листя. Її пагони хоч і були повзучими, проте мали гідний і навіть розкішний вигляд. А за рогом збуджено вирував людський натовп.

— Не зупиняйся! — уривчасто проговорила Сюзанна. — У нас нема часу…

Белькотіння люду прорізав пронизливий істеричний крик. Його супроводжували схвальні вигуки і навіть аплодисменти. Так плескали у долоні люди після вистави у казино в Атлантик–Сіті, де Едді якось побував. Крик переріс у тривалий агонізуючий хрип, що нагадував дзижчання цикади. Едді відчув, що волосся у нього на потилиці настовбурчується. Зиркнувши на трупи, що висіли на найближчому гучномовці, він зрозумів, що веселі ладські Юни проводять чергову привселюдну страту.

«Грандіозно, — подумав він. — Шкода тільки, що в них нема Тоні Орландо і Дона, вони б їм заграли «Постукай тричі», і, либонь, усі б померли щасливими».

Едді зацікавила кучугура каменів на розі, обплетена плющем. Зблизька відчувалося, що рослина має сильний трав'яний запах, від якого сльозилися очі, але все одно він подобався Едді більше, ніж солодкаво–коричний аромат засохлих небіжчиків. Там, де колись був ряд аркових проходів, тепер буяли зелені пагони лози. Дрібні завитки водоспадами стікали донизу. Зненацька крізь один із водоспадів вигулькнула якась фігура і подріботіла в їхній бік. Едді побачив, що це хлопчик, мале дитинча, яке не так давно виросло з пелюшок. Він був убраний дуже дивно—в костюм маленького лорда Фонтлероя, який доповнювала сорочка з мереживними манжетами і короткі оксамитові штанці. У волосся вплетені стрічки. Зненацька Едді відчув шалене бажання помахати руками понад головою й просюсюкати щось на кшталт «Лад — холосе місто».

— Ходімо! — прокричав хлопчик високим писклявим голосом. У його волоссі заплуталося кілька зелених листків, і він на ходу недбало скинув їх лівою рукою. — Там вішають Спанкера! Настала черга старого Спанкера вирушати у країну барабанів! Ходімо, бо пропустите забаву, най її боги поб'ють!