Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Сюзанну теж вразив зовнішній вигляд хлопчика, але щось у тому, як він наближався, насторожило її. Він якось дивно й незграбно прибирав зелені паростки, що заплуталися в його перев'язаному стрічками волоссі, робив це тільки однією рукою. Друга як була схована за спину, коли він вибіг їм назустріч із водоспаду зелені, так і залишалася там.

«Йому, мабуть, страшенно незручно, — подумала вона, і тут у голові наче запис ввімкнувся — вона почула голос Роланда, який на краю мосту сказав: Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця… Прокляття!»

Тож вона націлила дуло Роландового револьвера на дитину, яка вже зістрибнула з бордюра й мчала просто на них.

— Стояти! — закричала вона. — Стій на місці!

— Сьюз, що ти робиш?! — теж закричав Едді.

Проте Сюзанна пропустила його докір повз вуха. Насправді Сюзанни Дін уже там не було. Її місце у візку зайняла Детта Волкер, і її очі горіли вогнем підозри.

— Стій або я стріляю!

Мабуть, маленький лорд Фонтлерой був глухим, бо її попередження не справило на нього жодного враження.

— Швидше! — радісно заволав він. — Ви ж усе пропустите! Спанкер заре…

З–за спини повільно почала з'являтися права рука. І цієї миті Едді збагнув, що перед ними не дитина, а карлик, чиє дитинство вже було в далекому минулому. Обличчя, яке спершу здалося Едді по–дитячому світлим і радісним, насправді було гримасою холодної ненависті й люті. Щоки й лоб карлика були вкриті безбарвними плямами, з яких сочився гній. Те, що Роланд назвав лярвиними квіточками.

Сюзанна не дивилася на його обличчя. Вся її увага була прикута до правої руки карлика й тьмяно–зеленої кулі, затиснутої в ній. Цього було досить. Прогримів Роландів револьвер, і, стятий кулею, карлик перекинувся на спину. Коли він приземлився на хідник, з маленького кривого рота вирвався крик болю й ненависті. Граната вискочила з пальців і покотилася в ту арку, звідки він вигулькнув.

Детта зникла, розтанула, мов сон, і тепер Сюзанна, не тямлячись від подиву, страху і хвилювання, нестямно переводила погляд з дула револьвера, звідки ще курився димок, на крихітну фігурку, що, розкидавши руки, лежала на хіднику.

— О Господи! Я застрелила його! Едді, застрелила!

— Смерть… Сивим! — спробував агресивно викрикнути маленький лорд Фонтлерой, але замість слів з горла вирвалося криваве булькотіння і залило ті кілька білих клаптів на його чудернацькій сорочці, що досі були не забруднені кров'ю. І тут з арки пролунав притлумлений вибух. Його хвиля здійняла гущавину повзучої зелені, якою заросла арка, і підняла її високо вгору, наче корабельний прапор у сильний шторм. А слідом за нею назовні вирвалися хмари задушливого ядучого диму. Едді прикрив собою Сюзанну, і його спина, шия й маківка опинилися під градом гострих уламків бетону. На щастя, вони всі були маленькими. Ліворуч від нього щось огидно й волого заплямкотіло. Трохи розплющивши очі, Едді побачив, як непорушно застигає в баюрі голова маленького лорда Фонтлероя. Очі карлика досі були розплющені, рот викривлений в передсмертній гримасі.

Тепер до їхніх вух долинали інші голоси: хтось верещав, хтось горлав, і всі до одного були розлючені. Різким рухом Едді відкотив Сюзаннин візок убік — проїхавши трохи на одному колесі, він усе–таки не перекинувся — і пильно подивився в той бік, звідки вигулькнув карлик. До них наближався натовп обірванців — близько двадцяти чоловіків і жінок. Деякі з'являлися з–за рогу, інші ж, неначе злі духи, матеріалізовуючись із диму від карликової гранати, продиралися крізь килими зелені, що затуляли аркові проходи наріжної будівлі. Здебільшого їхні голови були прикриті синіми хустками, і всі тримали в руках зброю — якщо можна назвати зброєю жалюгідний набір іржавих мечів, тупих ножів і гострих уламків дрючків. У руках одного чоловіка Едді побачив кувалду. Той задерикувато розмахував нею в повітрі. «Це Юни, — подумав Едді. — Ми їм перебили весь кайф від повішення, і тепер вони злі, як собаки».

— Смерть Сивим! Вони прикінчили Ластера! Смерть обом! — залунало звідусіль, коли це чарівне товариство помітило Сюзанну в візку і Едді, котрий опустився перед ним на коліно. Натовп вів чоловік із шаблею наголо, закутаний у щось на кшталт шотландського кілта. Агресивно змахнувши зброєю (тілиста жінка, яка стояла поряд із ним, упала б без голови, якби не встигла вчасно ухилитися), він метнувся у наступ. Слідом за ним з радісними криками посунули інші.

Повітря хмарного дня прорізав грім Роландового револьвера, і Юнові в кілті знесло верхню частину голови. Червоний дощ пролився на землисто–бліду шкіру жінки, якій дивом не відрізало шаблею голову, і вона закричала. Але знавіснілий натовп, дико водячи очима, не зупинився.

Попередня
-= 157 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар