Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Я надіну тобі повідець. Мені й самому це не до вподоби, а тобі й поготів не сподобається. Але там унизу дуже темно.

Відмірявши дві довжини мотузки, він зв'язав їх і утворив на одному її юнці широку петлю, в яку просунув голову Юка. Роланд гадав, що Юк знову вишкіриться, навіть спробує вкусити, але, на диво, цього не сталося. Юк тільки подивився на стрільця своїми обведеними золотом очима і знову нетерпляче дзявкнув «Ейк!».

Роланд затис вільний кінець саморобного повідця у зубах і сів на край каналізаційного люка… якщо це був люк. Ногою пошукав верхній щабель драбини і знайшов. Спускався повільно й обережно, сильніше, ніж будь–коли, відчуваючи брак двох пальців. Сталеві щаблини були слизькі від мастила й чогось густішого, на дотик моху. Важкий і теплий Юк у пазусі дихав рівно та хрипко. Золоті кружальця в очах блищали в тьмяному світлі, наче два медальйони.

Нарешті стрілець ступив ногою у воду на дні люка. На мить підняв голову до кружальця білого світла, що мерехтіло вгорі. «Тут починається найважче», — подумав він. У тунелі було мокро, сиро й смерділо стародавнім склепом. Десь неподалік глухо й монотонно капотіла вода. На віддалі Роланд чув гуркіт машинерії. Він витяг вельми вдячного Юка з–за пазухи й поставив у мілку воду, що неспішно текла каналізаційним тунелем.

— Тепер усе залежить від тебе, — прошепотів стрілець на вухо пухнастикові. — До Джейка, Юк. До Джейка!

— Ейка! — дзявкнув шалапут і поплюскотів у пітьму. Голова на довгій шиї гойдалася туди–сюди, мов маятник. Намотавши кінець сиром'ятного повідця на ушкоджену руку, Роланд побіг слідом.

24

Грандіозна будівля, яку Едді та Сюзанна з першого погляду стали називати «Колискою» з великої літери, стояла в центрі майдану, в п'ять разів більшого за той, де вони знайшли підірвану статую. На тлі цієї споруди решта Лада виглядала старою, сірою і вкрай неохайною — Сюзанна збагнула це, як слід придивившись до неї. Колиска ж була такою чистою, що аж очі заболіли. Жодної виноградної лози, жодних написів на сліпучо–білих стінах, сходинках і колонах. Не було тут навіть жовтої куряви з рівнин, яка вкривала все навколо. І тільки наблизившись, Сюзанна зрозуміла, чому: уздовж бічних стін Колиски стікали нескінченні струмки води. їх джерелом були отвори, сховані в затінку обшитого міддю даху. Інші приховані отвори час від часу омивали сходинки, перетворюючи їх на водоспади.

— Ого, — сказав Едді. — Порівняно з цим Великий Центральний вокзал виглядає як платформа Повна Дупа, штат Небраска.

— Любий, а ти поет, — сухо кинула Сюзанна.

Сходи оточували будівлю по колу, піднімаючись до величезного відкритого вестибюля. Жодної рослинності, яка б закривала огляд, тут не було, проте Едді з Сюзанною не могли зазирнути всередину — надто глибокі тіні відкидав навислий над сходами дах. Уздовж даху марширували по двоє Тотеми Променя, а по кутках гніздилися істоти, від одного вигляду яких Сюзанні здалося, що їх породило нічне жахіття. Потворні кам'яні дракони. їхні тіла були вкриті лускою, скрючені лапи закінчувалися гострими пазурями, а лупаті очі з недобрими поглядами вирячалися на перехожих.

Торкнувшись її плеча, Едді показав кудись угору. Сюзанна подивилася… і відчула, як перехоплює подих. На верхівці даху, високо над Тотемами Променя й драконами–горгуліями, наче владарюючи над ними всіма, стояла статуя золотого воїна заввишки шістдесят футів, якщо не більше. Пошарпаний ковбойський капелюх був зсунутий назад, відкриваючи зморшкувате змарніле чоло, нашийна хустка недбало опущена вниз, так, наче її зняли після довгого й виснажливого захисту від пилу. В одній піднятій руці воїн тримав револьвер, а у другій — гілку дерева, схоже, оливкового.

На верхівці даху Колиски Лада стояв Роланд із Ґілеаду, одягнений у золото.

«Ні, — подумала Сюзанна, коли знову згадала, що треба дихати. — Це не він… але, з іншого боку, він. Той чоловік був стрільцем, і мабуть, він помер уже тисячу чи більше років тому, але подібність між ним і Роландом — це і є та правда про ка–тет, яку необхідно знати. Жодних інших доказів не треба».

На півдні прогуркотів грім. Хмари на небі побігли швидше — їх підганяла блискавка. Сюзанна пошкодувала, що в них так мало часу і вона не встигне як слід роздивитися золоту статую на верхівці Колиски й тварин, що її оточували. Схоже, на кожній статуї було витиснено якісь слова, і вона підозрювала, що ці письмена у майбутньому можуть статися їм у нагоді. Але обставини складалися так, що вільного часу в них не було.

У тому місці, де вулиця Черепахи вливалася в майдан Колиски, на хіднику пролягала широка червона смуга. Мод і чоловік, якого Едді назвав дворецьким Дживсом, зупинилися на істотній відстані від червоної позначки.

Попередня
-= 164 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар