Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III



Він підвів очі.

— Бачите, ці лінії сходяться в центрі?

Едді відчув, як шкіра на спині й ліктях вкривається сиротами. Зненацька в роті пересохло.

— Це вона, Роланде? Це?..

Роланд кивнув. Та його видовжене вкрите зморшками обличчя залишалося незворушним.

— На перетині цих ліній знаходиться Великий Портал, так звана Тринадцята Брама, що править не тільки цим світом, а взагалі всіма світами. — Він постукав кінчиком палиці по центру кола. — Ось вона, Темна Вежа, яку я шукав усе своє життя.

13

— Біля кожного з дванадцяти менших порталів Великі Древні виставили по Вартовому, — підсумував Роланд. — У часи свого дитинства я міг би назвати їх усіх, бо від няньки (й кухаря Текса) вивчив напам'ять віршики про них… та дитинство відійшло в сиву давнину. Ясна річ, то був Ведмідь, і Риба… Лев… Кажан. І Черепаха — вона посідала визначне місце…

Стрілець подивився в зоряне небо. Чоло від глибокої задуми вкрилося зморшками.

А потім неймовірно щаслива посмішка осяяла риси його обличчя, і він прочитав напам'ять віршик:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви. Думи її приязнії линуть неквапливо, І до всіх нас ставиться дуже шанобливо. Чує всі присяги на своїй спині, Знає голу правду, та не скаже «ні». Бо вона не в змозі щось перемінить, та не забуває нас на жодну мить. Любить світ безмежний, сушу і моря, І такеє ось малеє дитинча, як я.

Роланд ніяково всміхнувся.

— Це мене Гекс навчив. Він співав цю пісеньку, помішуючи глазур для якогось торта, і зрідка простягав мені кінчик ложки, щоб я міг лизнути солодощів. Наша пам'ять дивовижна, чи не так? Та все одно, дорослішаючи, я поступово втрачав віру в існування Вартових і почав вважати їх радше символами, ніж справжніми істотами. Схоже, я помилявся.

— Я назвав його роботом, — сказав Едді, — але це не так. Сюзанна має рацію: єдина кров, яка може витекти з робота, якщо в нього вистрелити, — це машинна олива. Знаєш, Роланде, цього ведмедя в моєму світі назвали б кіборгом, істотою, що є почасти машиною, а почасти — організмом з плоті й крові. Було таке кіно… ми ж тобі розповідали про кіно, правда?

Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.

Так от, цей фільм називався «Робокоп», і його герой не надто відрізнявся від ведмедя, якого вколошкала Сюзанна. А звідки ти знав, куди вона має стріляти?

— Це я пригадав зі старих казок, які розповідав мені Гекс. Якби я покладався на байки своєї няньки, то ти, Едді, зараз відпочивав би у ведмедя в пузі. Цікаво, а розгубленим діткам у вашому світі хто–небудь радить обдумувати те, що вони чують?

— Так, — сказала Сюзанна. — Авжеж.

— А ще в нашому світі є один вираз, він походить з оповіді про Вартових. Кажуть, що кожен Вартовий носив зовні ще один мозок. У капелюсі. — Кинувши на них неймовірно зацькований погляд, він знову всміхнувся. — Але ж на капелюх це було не надто схоже, так?

— Так, — відповів Едді, — але, на щастя для нас, казка виявилася досить зрозумілою.

— Зараз я думаю про те, що шукав одного з Вартових від самого початку своєї подорожі, — зізнався Роланд. — Коли ми знайдемо портал, який охороняв Шардик… а це має бути легко — просто підемо тим шляхом, яким він сюди прийшов… то в нас нарешті з'явиться путь. Ми станемо спинами до порталу, а тоді підемо вперед. У центрі кола… Вежа.

Едді розтулив було рота, аби сказати: «Ну що ж, тоді поговоримо про цю Вежу. Давай раз і назавжди з'ясуємо, що воно таке, що воно означає, а найважливіше — що станеться з нами всіма, коли ми туди врешті–решт допхаємось». Але з вуст не злетіло ні звуку, і за мить він стулив рота. Час був невдалий — надто зле зараз Роландові. Тільки не зараз, коли в пітьмі жевріє лише іскорка їхнього багаття, і тільки вона тримає ніч на припоні.

— А зараз перейдімо до другої частини, — змочено сказав Роланд. — Я нарешті знайшов свою путь… після всіх тих довгих років знайшов… але, схоже, я починаю втрачати розум. Я відчуваю, як він рипить і кришиться під моїми ногами, наче крутий насип, розмитий дощами. Це моя спокута за те, що дозволив упасти в прірву й розбитися на смерть хлопчикові, якого ніколи не існувало. І в цьому я бачу дію ка.

— Хто цей хлопчик, Роланде? — спитала Сюзанна.

Роланд глянув на Едді.

— Ти знаєш?

Едді заперечно похитав головою.

— Але ж я говорив про нього. Я марив про нього в розпал лихоманки, коли смерть дихала мені в потилицю. — Раптом голос стрільця піднявся на півоктави, і він так гарно відтворив голос Едді, що Сюзанна відчула укол забобонного страху. — «Якщо ти не перестанеш варнякати про того клятого малого, Роланде, я тобі заткну рота твоєю ж сорочкою! Мене вже нудить від нього!» Пам'ятаєш, як ти це сказав, Едді?

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар