Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, — сказав Блейн, — АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. — І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього звуку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп'ютерного розуму, що так сміявся… та чи був у них вибір?

Він безпорадно озирнувся на монітори… але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.

— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.

— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у нього в роті макової росинки не було, та все одно до горла підступала блювота. — Чому?

— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони надто довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті–решт їм це набридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закінчується земний шлях.

Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.

Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зненацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швидко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, запрошуючи їх стати на рухому стрічку.

Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швидкість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінченні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для документів. Вони були темні… та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тонесенькі проблиски жовтого світла.

І мимоволі згадав Цок–Цока.

Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп 'ютерів! Мені потрібні ті комп'ютери!

«Вони оживають, — подумав Джейк. — Ти ж саме цього хотів, Цокі? Хоча, гадаю, якби ти це побачив, то одразу ж розхотів би».

Але тут же йому згадався прадід Цок–Цока — сміливець, що сів у літак з іншого світу й підняв його у небо. З такою кров'ю в жилах Цок–Цок навряд чи чогось боявся, навпаки — його хоробрість межувала з самогубною. І певно, що такий поворот подій його б тільки потішив… і з кожним новим самогубством його радість би тільки розквітала.

«Запізно, Цокі, — подумав Джейк. — І слава Богу».

— Усі ці ящики… — тихим зачудованим голосом озвався Роланд. — Здається, я знаю, де ми. Ми їдемо крізь розум істоти, що називає себе Блейном, Джейку. Ми їдемо крізь його розум. Це неймовірно.

Джейк кивнув, і йому згадався Іспитовий Твір.

— Блейн такий головатий, що буде нам нерви тріпати.

— Так.

Джейк уважно подивився на Роланда.

— Місце, куди ми зараз їдемо, — це те, про що я думаю?

— Так, — кивнув Роланд. — Якщо ми досі на Шляху Променя, то він виведе нас до Колиски.

Джейк кивнув.

— Роланде?

— Що?

— Дякую, що прийшов по мене.

Замість відповіді Роланд обійняв хлопчика за плечі.

Десь далеко попереду буркотіли величезні мотори. А за мить почався якийсь гуркіт, і на них полилося світло — різке помаранчеве світіння ламп. Джейк уже бачив те місце, де рухома стрічка зупинялася. Там виднівся вузький ескалатор, що круто йшов угору, просто в те помаранчеве світло.

39

Едді й Сюзанна почули, як під ногами в них запускаються великі двигуни. А за мить широкий прямокутник мармурової підлоги повільно поїхав назад, відкриваючи довгий освітлений прохід. Підлога швидко зникала в тому напрямку, де стояли вони з Сюзанною. Едді вхопив Сюзаннин візок за ручки і швидко покотив назад уздовж сталевого бар'єра між платформою і Колискою. Прямокутник світла дедалі видовжувався, і Едді боявся, що колони, які стояли по обидва боки від нього, впадуть у діру, бо підлога під ними зникла. Але цього не сталося, колони трималися у повітрі, не збираючись падати.

— Я бачу ескалатор! — вигукнула Сюзанна, перекрикуючи нескінченні трелі сирени. Вона нахилилася вперед і зазирнула в отвір.

— Угу, — прокричав Едді у відповідь. — Це ж вокзал. Там, унизу, мають бути галантерейні товари, парфуми й жіноча білизна.

— Що?

— Та нічого!

— Едді! — раптом заволала Сюзанна, і її обличчя засяяло від радості, наче вона дивилася на феєрверк до Дня незалежності. Вона показувала кудись униз, нахиляючись ще далі, й Едді довелося підхопити її руками, аби вона не випала з візка. — Це ж Роланд! Вони вдвох!

Попередня
-= 190 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар