Слава ЗСУ!

Підлога здригнулася, коли отвір розкрився до кінця. Двигуни, що рухали плиту вздовж невидимих напрямних, протяжно застогнали і затихли. Едді підбіг до краю діри й побачив на одній зі сходинок ескалатора Роланда. Коло нього, схиливши голову на стрільцеве плече, стояв Джейк — блідий, побитий, скривавлений, але то був не хтось інший, а саме Джейк, живий і відносно здоровий. А на нижній сходинці їхав Юк і дивився вгору своїми блискучими очиськами.

— Роланде! Джейку! — загорлав Едді. Він підстрибнув від радості, й замахав руками у повітрі, й пішов танцювати на краю діри в підлозі. Будь на ньому цієї миті капелюх, він би неодмінно підкинув його вгору.

Джейк із Роландом помітили його й помахали у відповідь. Едді побачив, що хлопчик усміхається, і всі, здавалося, не могли втриматися, щоб не усміхнутися. Дива та й годі, подумав Едді. Йому здавалося, що ще трохи — і серце вирветься з грудей. І він затанцював швидше, махав руками й переможно вигукував, боячись, що емоції переллються через край і розірвуть його, якщо він просто стоятиме на місці. Досі він не усвідомлював, що потай від самого себе поховав у душі надію ще раз побачити Роланда і Джейка.

— Гей, хлопці! СЮДИ! Швидше! Ворушіться!

— Едді, допоможи!

Він озирнувся. Сюзанна силкувалася вибратися з візка, але її штани з оленячої шкури зачепилися за гальмо і ніяк не хотіли відчіплятися. Вона сміялася і плакала водночас, а її темні очі сяяли від щастя. Едді так рвучко витяг її з візка, що той не втримався і повалився на бік. І Едді закружляв Сюзанну в танці. А вона трималася однією рукою за його шию, а другою енергійно махала друзям.

— Роланде! Джейку! Піднімайтеся сюди! Ворушіть дупами, чуєте?

Коли вони втрьох нарешті прибули нагору, Едді ухопив Роланда в обійми, гамселячи його по спині, а Сюзанна вкрила Джейкове усміхнене личко поцілунками. Юк описував довкола них вісімки і пронизливо гавкав.

— Сонечко моє! — вигукнула Сюзанна. — Ти як, нормально?

— Так, — сказав Джейк. Він усміхався, але в очах стояли сльози. — Я радий, що я тут. Знала б ти, який я радий.

— Я уявляю, рідний. Ще й як уявляю. — Вона повернулася до Роланда. — Що вони з ним робили? Він виглядає так, наче його хтось бульдозером переїхав.

— Здебільшого то справа рук Гешера, — відказав Роланд. — Але більше він Джейка пальцем не зачепить. І не тільки Джейка.

— А ти як, здорованю? Цілий?

Роланд кивнув і окинув поглядом усе навколо.

— Отже, це і є Колиска.

— Еге ж, — підтвердив Едді, зазираючи в отвір. — А що там унизу?

— Машини і суцільне божевілля.

— А ти, як завжди, балакучий. — Едді дивився на Роланда і всміхався. — Ти навіть гадки не маєш, який я радий тебе бачити. Чи маєш?

— Здається, маю. — Роланд і собі всміхнувся, думаючи про те, як сильно змінюються люди. Свого часу (і навіть не так давно) Едді був готовий перерізати йому горлянку його власним ножем.

Під землею знову запрацювали двигуни. Ескалатор зупинився, і діра в підлозі почала закриватися. Джейк заходився піднімати Сюзаннин перекинутий візок і раптом помітив за залізними ґратами бездоганно рівні обриси рожевого поїзда. Від цього видива в нього перехопило подих. І тут сон, який він бачив після того, як вони залишили Річкове Перехрестя, спливу його пам'яті у найдрібніших деталях: на них із Юком, перетинаючи порожні рівнини західного Міссурі, мчить величезна рожева куля. Спереду на тупій мармизі чудовиська виблискують два великих трикутних вікна, вікна, схожі на очиська… і його сон став дійсністю. Сталося саме те, чого боявся Джейк.

Він просто страшний чух–чух поїзд, що зветься Блейн Негідник.

Підійшовши ззаду, Едді обійняв хлопчика за плечі.

— Ось і він, чемпіоне. Гарний, мов у рекламі. Що думаєш?

— Та нічого. — Насправді Джейк думав про Блейна, і думав багато, але він був надто змучений, щоб говорити.

— Я теж, — сказав Едді. — Він розмовляє. І любить загадки.

Джейк кивнув.

Тим часом Роланд всадовив Сюзанну собі на коліно, і вони разом вивчали коробку переговорного пристрою з цифровою клавіатурою у формі ромба. Джейк із Едді приєдналися до них. Едді впіймав себе на тому, що весь час дивиться вниз — перевіряє, чи є Джейк, чи це, бува, не виплід його уяви чи видавання бажаного за дійсне. Але ні, хлопчик справді був поряд.

— А тепер що? — спитав він у Роланда.

Стрілець обережно провів пальцем по кнопках із цифрами, які розташовувалися ромбом, і похитав головою. Він справді не знав, що робити далі.

— Просто мені здається, що монопоїзди розігріваються швидше, — сказав Едді. — Звісно, з цією клятою сиреною нічого не можна сказати напевно, але я так думаю… і зрештою, це ж робот. А що як він, типу, злиняє без нас?