Слава ЗСУ!

— Цю історію я розповім вам якось іншим разом… а може, й зовсім не розповім. А поки що подумайте про інше: я пройшов не одну, а багато тисяч миль. Бо світ росте.

— Такого просто не може бути, — не здавався Едді, але ці слова вразили його до глибини душі. — Траплялися б якісь землетруси… повені… цунамі… ну ще там щось таке…

— Розплющ очі! — розлючено мовив Роланд. — Просто подивися навкруги! Що ти бачиш? Це світ, що вповільнюється, наче дитяча дзиґа, але водночас прискорюється й рухається далі, і ніхто з нас не розуміє, як це відбувається. Подивися на свої жертви, Едді! Заради свого батька, подивися!

Двома широкими кроками він опинився біля струмка, підняв сталеву змію, швидко її оглянув і кинув Едді, який впіймав робота лівою рукою. Змія розвалилася на два шматки.

— Бачиш? Вона вичахла. Усі істоти, яких ми тут знайшли, були вичахлі. Якби ми не нагодилися, вони б все одно невдовзі померли. І так само помер би ведмідь.

— Ведмідь був хворий, — сказала Сюзанна.

Стрілець кивнув.

— Паразити напали на живі тканини його тіла. Але чому вони раніше цього не робили?

Сюзанна не відповіла.

Тим часом Едді роздивлявся змію. На відміну від ведмедя, вона виявилася повністю штучною, виготовленою з металу, мікросхем і багатьох ярдів (або навіть миль) надтонкого дроту. І все ж плями іржі проступали не лише на поверхні половинки змії, яку Едді досі тримав у руках, а й у її металевих нутрощах. Там, де протікала олива чи просочувалася вода, утворилася мокра пляма. Волога попсувала деякі дроти, а на кількох мініатюрних платах розміром не більше нігтя росло щось зелене, схоже на мох.

Едді перевернув змію. Сталева табличка засвідчувала, що це виріб «Північного Центру Позитроніки, Лтд». На ній стояв серійний номер, але імені не було. «Мабуть, надто дрібна ти для імені, — подумав хлопець. — Просто собі складний механічний дивайс, призначений спеціально для того, щоб ставити Братику Ведмедику клізму, щоб він регулярно випорожнювався, чи робити щось не менш огидне».

Він кинув змію на землю і витер руки об штани.

Роланд тим часом підняв маленький трактор і потягнув за одну з гусениць. Вона знялася легко, але на землю між чоботами стрільця ринула хмара іржі. Гусеницю він викинув.

— Усе в цьому світі або зупиняється навіки, або розвалюється на шматки, — заявив він. — Та водночас сили, що поєднуються і надають світові злагодженості… у часі, розмірі й просторі… ці сили слабнуть. Ми це знали навіть у дитинстві, але гадки не мали, яким буде час кінця. Та й звідки нам було знати? Втім, зараз я живу саме в такі часи. І, як на мене, то не тільки мій світ зазнав їхнього впливу. Вони і на ваш світ впливають, Едді та Сюзанно, і, можливо, на мільярди інших світів. Промені слабнуть. Я не знаю, чи це причина, чи тільки чергова ознака. Але я знаю, що це правда. Підійдіть! Наблизьтеся! Послухайте!

Наближаючись до металевої будки з навскісними лініями, де жовта фарба змінювалася чорною і навпаки, Едді відчув, як У пам'яті зринає невідпорний і неприємний спогад. Уперше за багато років він упіймав себе на тому, що думає про руїни будинку у вікторіанському стилі в Датч–Гіл, за милю від того району, це вони з Генрі провели дитинство. Перед руїнами на Райнголд–стрит, які дітвора з району називала Маєтком, лежав порослий бур'яном газон, за яким ніхто не доглядав. Едді думав, що в районі навряд чи знайшовся б такий малий, що не чув моторошних історій про Маєток. Перехняблений будинок з крутим дахом наче набурмосено зорив на перехожих з–під піддашшя, де клубочидися тіні. Шибок у вікнах, ясна річ, не було (дітлахи могли спокійно жбурляти у вікна камінням, не підходячи надто близько до будинку). Але й фарбою з балончиків його стіни ніхто не розмальовував, і на місцину для трахання чи на тир його теж не перетворили. Найдивовижнішим було те, що він досі існує: ніхто не підпалив Маєток, щоб отримати гроші за страховим полісом чи просто подивитися, як він горить. Звісно, діти казали, що в ньому є привиди. Коли одного дня Едді стояв на хіднику разом з Генрі (вони спеціально прийшли сюди, аби побачити цей сумнозвісний предмет пліток, хоча Генрі набрехав матері, буцімто вони просто йдуть із друзями по морозиво «Худсі» до Дальберга), йому справді здалося, що там водяться примари. Хіба він не відчував, як крізь старі тінисті вікторіанські вікна, вікна, що начебто вп'ялися в нього нерухомим поглядом небезпечного психа, просочується якась чужа, ворожа сила? Хіба він не відчував, як невловний вітерець ворушить волосся на руках і потилиці? Хіба перед його очима не постала тоді чітка картина: варто лише переступити поріг цього будинку — і край, двері хряснуть за спиною, і стіни посунуть на нього, перетираючи на порох скелети дохлих мишей, прагнучи так само потрощити і його кістки?