Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Потойбіччя. Привиди.

Зараз, коли Едді підходив ближче до металевої будки, до нього повернулося давно забуте відчуття таємниці й небезпеки. Шкіра на ногах і руках взялася сиротами. Волосся на потилиці стало сторч і нагадувало тепер шерсть на загривку тварини. Його наче обдував той самий ледь відчутний вітерець, хоча листя на деревах, що оточували галявину, не ворушилося.

Проте він невпинно йшов до дверей (бо, звісна річ, це були ще одні двері, хоча цей вхід був зачинений і завжди опиратиметься таким, як Едді) і не зупинявся, аж поки вухо не пригас — лося до металу.

Відчуття було таке, наче півгодини тому він закинув собі пігулку справді потужної кислоти, а пробирати почало тільки зараз. У пітьмі за очними яблуками пропливали дивні кольори. Йому здавалося, що з камінних глоток довгих коридорів, тьмяно освітлюваних електричними світильниками, до нього долинає бурмотіння голосів. Колись смолоскипи модерної доби яскраво палахкотіли, освітлюючи все навколо, але тепер від них лишилися тільки сумні цятки синього світла. Він відчував порожнечу… спустошення… відчуження… смерть.

Механізми невтомно бурмотіли, але чи не з'явився в цьому звуку інший, грубий призвук? Край, де під гуготінням машин пульсує відчай, наче аритмія хворого серця? Враження, що механізми, від яких іде цей звук, хоча й набагато складніші навіть за самого ведмедя, виходять з ладу і вже не працюють як слід?

— Усе мовчить у коридорах смерті, — прошепотів Едді. Голос зривався і ставав дедалі слабшим. — Усе забуте в камінних коридорах смерті. Узріть сходи, що виступають у пітьмі, узріть покої в руїнах. Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Грубим ривком Роланд відтягнув його назад, і Едді подивився на нього напівпритомним поглядом.

— Годі вже, — сказав стрілець.

— Що б там не стояло, воно не надто добре працює, правда ж? — почув Едді власний тремкий голос — здавалося, він долинає десь здалеку. Хлопець досі відчував силу, що йшла від будки. Вона кликала його до себе.

— Правда. У ці часи жодна річ в моєму світі не працює так, як треба.

— Хлопці, якщо ви плануєте отаборитися тут на ніч, то на моє приємне товариство можете не розраховувати, — сказала Сюзанна. У сірому світлі сутінків її обличчя здавалося розмитою плямою. — А я піду собі десь подалі. Мені моторошно від Цієї штуки.

— Ми всі підемо десь подалі, — сказав Роланд. — Ходімо.

— Гарна думка, — озвався Едді. Вони йшли, і шум машин ставав дедалі слабшим. Едді відчув, що вхід помалу втрачає свою владу над ним, хоча він і досі кличе, запрошує звідати тьмяно освітлені коридори, сходи, що виступають з темряви, покої в руїнах, де плетуть павутину павуки й один за одним згасають пульти керування.

29

Тієї ночі Едді знову бачив сон про те, як він іде Другою авеню до «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», що на розі Другої й Сорок п'ятої. Він проминув музичну крамницю, де з гучномовців басили «Ролінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний, Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний, Я бачу, як проходять дівчата у літньому вбранні, Я повертаю голову, аж у очах темніє…

Едді йшов далі, повз крамницю, що називалася «Твої відображення», між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою. В одному з дзеркал, якими була прикрашена вітрина, він побачив себе. І подумав, що виглядає краще, ніж будь–коли за багато років. Волосся трохи задовге, але сам він засмаглий і має здоровий, підтягнутий вигляд. Але одяг… ну й лажа, чуваче. Мотлох якийсь. Синій піджак, біла сорочка, брунатна краватка, сірі штани… та блін, у нього в житті не було такого прикиду зразкового хлопчика.

Хтось торсав його за плече.

Едді спробував ще глибше зануритися в сон. Він не хотів прокидатися. Принаймні поки не дійшов до крамниці делікатесів і не відімкнув своїм ключем двері, за якими — трояндове поле. Едді хотілося ще раз побачити це видиво — нескінченне червоне укривало, небесне склепіння понад ним, де пропливають великі білі хмари–кораблі, і Темну Вежу. Він боявся чорноти, що жила в тій жаскій колоні, чатуючи на кожного, хто наважиться підійти надто близько, щоб його пожерти. Та все одно йому хотілося побачити Вежу. Він конче мусив її побачити.

Однак рука, що його торсала, не здавалася. Сон почав темнішати, і запахи автомобільних викидів на Другій авеню поступилися аромату диму, що йшов від дерева (ледь відчутному, бо багаття майже догоріло).

Сюзанна. Виглядала вона налякано. Едді всівся й обійняв її. Вони стали табором на дальньому краю вільхової діброви, там, де було чутно дзюркіт струмка на всипаній кістками галявині. З іншого боку табірного багаття, що ледь жевріло, спав Роланд. Спалося йому тривожно. Ковдру стрілець із себе скинув і лежав, підібгавши коліна мало не до грудей. Без чобіт ступні здавалися білими, вузькими і вразливими. На правій бракувало великого пальця, жертви омара–вбивці, який відгриз стрільцеві ще й частину правої руки.

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар