Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Старший простягнув газету, скручену трубочкою, дівчина вхопилася за неї, і навіть на відстані тридцяти футів Джейк почув, як рветься папір.

— Яке ж ти лайно, Генрі Дін! — крикнула Маріанна. — Лайно воно і є лайно!

— Та що я такого зробив? — образився Генрі. — Вже й пожартувати не можна. Дивись, вона тільки в одному місці порвалася, читати можна. Попустись, добре?

І це також правда, подумав Джейк. Такі, як цей Генрі, завжди перегнуть палицю в своїх несмішних жартах… а тоді ще й ображаються, коли на них кричать. На такий випадок у них завжди в запасі «Та що таке?», «Це жарт, ти що, не доганяєш?» і «Попустись».

«Чого ти з ним товаришуєш? — подумки спитав Джейк у молодшого хлопця. — Якщо ти на моєму боці, то нащо тобі цей придурок?»

Але щойно молодший хлопець повернувся до нього обличчям і вони вдвох пішли далі, Джейк дістав відповідь. У старшого були важчі риси обличчя і прищава, вся в шрамах шкіра, але все одно зовнішня подібність вражала. Ці двоє були братами.

22

Джейк розвернувся і пішов перед хлопцями, вдаючи, що прогулююється. А сам тим часом тремтячою рукою поліз у передню кишеню штанів, дістав звідти батькові окуляри і начепив їх на носа.

Голоси позаду нього ставали все гучнішими, наче хтось поволі повертав ручку гучності на радіоприймачі.

— Дарма ти так, Генрі. Це було жорстоко.

— Едді, та вона преться від цього. — Голосом Генрі промовляла сама вселенська премудрість. — Підростеш — зрозумієш. Ти ще малий.

— Але вона плакала.

— Мабуть, комашка в око влетіла, — філософським тоном сказав Генрі.

Вони вже підійшли надто близько. Джейк притиснувся до стіни якогось будинку, низько опустивши голову й запхавши руки глибоко в кишені штанів. Він не знав, чому так важливо лишатися непоміченим, але це було саме так. До Генрі йому байдуже, хай там що, а от…

«Його брат мене не впізнає, — подумав Джейк. — Не знаю, чому, але не впізнає».

Двоє хлопців пройшли повз нього, навіть не глянувши. Той, кого Генрі називав Едді, йшов ближче до проїжджої частини, ведучи м'яч у водостічній канаві.

— Але погодься, це ж було весело, — втовкмачував братові Генрі. — Стрибуча Маріанна. Клас! Супер!

Едді намагався дивитися на нього з докором, але це йому погано вдавалося, тож він не стримався і зайшовся сміхом. На його благоговійно піднятому лиці Джейк прочитав безмежну любов і зрозумів, що Едді пробачатиме й пробачатиме своєму великому братові, аж поки не зрозуміє, що це марно.

— То як, підемо? — спитав Едді. — Ти ж казав, що підемо. Після школи.

— Я сказав «може». Щось мені не дуже хочеться туди пхатися. Мама вже, мабуть, вдома. Краще забиймо. Краще піти нагору й позирити, що по ящику показують.

Зараз вони на десять футів випереджали Джейка, і відстань все збільшувалася.

— Ну Генрі! Ти ж обіцяв!

За будинком, що його зараз саме проминали хлопці, був натягнутий паркан із дротяної сітки, у якому виднілася прочинена хвіртка. А за парканом Джейк роздивився баскетбольний майданчик, який йому наснився вночі… принаймні, дуже подібний до нього. Навколо нього не росли дерева, і жодного кіоску з підземки з навскісними жовто–чорними лініями теж не було, але потрісканий бетон був. Як і витерті штрафні лінії, колись виведені жовтою фарбою.

— Ну… може. Я не знаю. — Джейк зрозумів, що Генрі знову дражнить брата. Але Едді сприймав його слова всерйоз — він надто переймався, бо дуже хотів потрапити в те омріяне місце. — А поки я думаю, йти нам чи не йти, давай покидаємо м'яч.

Він вихопив м'яч у молодшого брата, невміло повів його до майданчика і спробував закинути в кошик, але марно: м'яч відскочив від дошки, навіть не торкнувшись кільця. Цей Генрі тільки й уміє, що газети в дівчат забирати, подумав Джейк. У баскетбол він грає лажово.

Едді зайшов у хвіртку, розстебнув ґудзики на своїх вельветових штанях і зняв їх. Під ними виявилися старі вилинялі шорти в смужку — саме в них Едді й наснився Джейкові.

— Ой, ви тільки подивіться, на ньому ці коротенькі трусики! — тут же заходився знущатися Генрі. — Ну хіба не краса? — Дочекавшись, поки брат стане на одну ногу, щоб виборсатися зі штанів, він швиргонув йому м'яч. Едді якось примудрився відбити його (інакше, мабуть, йому світив би розквашений ніс), але рівновагу втратив і повалився на бетон. І тільки якимось дивом не порізався об скло, бо скла, що виблискувало під сонцем, вздовж паркану валялося чимало.

— Годі, Генрі, перестань, — сказав він, проте справжнього докору в його словах не було. Генрі вже давно так його мучить, здогадався Джейк, тож Едді настільки звик, що помічає це тільки тоді, коли брат починає чіплятися до когось іншого, наприклад, до тієї білявки з каси кінотеатру.

Попередня
-= 91 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар