Загублена земля. Темна вежа III | Читання твору

— Та ну, — недовірливо, але тихо й побожно сказав Едді.

— Ще не передумав іти?

— Звісно, ні. Якщо тільки ми не… будемо підходити надто близько.

— Тоді йди до мами і вицигань у неї пару баксів. Мені потрібні сигарети. І м'яч цей довбаний віднеси.

Коли Едді вийшов через хвіртку в паркані, Джейк сховався у під'їзді найближчого будинка.

І нажахано побачив, що хлопчик у жовтій футболці повернув у той самий бік. «От чортівня! — злякано подумав Джейк. — А якщо він живе в цьому будинку?»

Так і було. Не встиг Джейк повернутися до таблички з іменами біля дзвінків і вдати, буцімто уважно її вивчає, як Едді Дін пройшов повз нього. Так близько, що Джейк навіть відчув запах поту: Едді спітнів під час гри в баскетбол. Він не стільки побачив, скільки відчув, що хлопець, проходячи повз, змірив його цікавим поглядом. У вестибюлі Едді попрямував до ліфтів. Шкільні штани він тримав під однією пахвою, а потертий баскетбольний м'яч — під другою.

Джейкове серце ходором ходило в грудях. Стежити за людьми в реальному житті виявилося не так легко, яку детективних романах, які він зрідка почитував. Він перейшов через дорогу і став між двома будинками за півквартала. Звідти було видно вхідні двері будинку, де мешкала родина Едді, і спортмайданчик. На ньому вже стало людно: понабігали здебільшого малі дітлахи. Генрі прихилився спиною до паркану, смалив цигарку і щосили намагався виглядати досвідченим та дорослим. Час від часу, коли повз нього на всіх парах мчав хтось із малечі, він робив підніжку. До повернення Едді троє малих вже встигли зарити носом. Остання жертва розтягнулася на землі й сильно забилася, вдарившись обличчям об бетон. Із закривавленим лобом малюк, плачучи, припустив вулицею. Генрі хвацько пожбурив йому навздогін недопалок і радісно розсміявся.

«Ти ба, який веселун», — подумав Джейк.

Після того малеча порозумнішала й почала обходити Генрі десятою дорогою. А сам Генрі перевальцем вийшов з майданчика на вулицю і попрямував до під'їзду, куди п'ять хвилин тому зайшов Едді. Не встиг він підійти до дверей, як звідти вигулькнув Едді. Хлопець перевдягнувся в джинси, чисту футболку і пов'язав на лоба зелену бандану (ту саму, яку Джейк бачив на ньому уві сні). Він вибіг із під'їзду, переможно махаючи кількома доларовими купюрами. Генрі миттю вихопив їх у брата і щось запитав. Едді кивнув, і хлопці пішли.

Тримаючись на безпечній відстані, за ними вирушив Джейк.

Вони стояли у високій траві на краю Великого Шляху і дивилися на кружало. «Стоунхендж, — подумала Сюзанна і здригнулася. — Ось на що це схоже. Стоунхендж».

Густа трава, що вкривала рівнину, росла і довкола високих сірих монолітів. Але коло, яке вони оточували, було голим — сама земля, тут і там всипана чимось білим.

— Що то таке біле? — тихо спитала Сюзанна. — Уламки каменів?

— Придивися пильніше, — відповів Роланд.

І вона побачила, що то кістки. Кістки якихось маленьких тварин. Можливо. Хотілося на це сподіватися.

Едді переклав загострений кілок у ліву руку, витер змокрілу долоню правої об сорочку і знову взяв у неї кілок. Розтулив рота, але в горлі пересохло і голос не слухався. Він прочистив горло і ще раз спробував заговорити. Цього разу вдалося.

— Здається, я мушу зайти в коло і намалювати щось на землі.

Роланд кивнув.

— Зараз?

— Невдовзі. — Едді глянув Роландові просто у вічі. — Тут щось є, правда? Щось, чого ми не бачимо.

— Поки що воно не тут, — відповів Роланд. — Принаймні, я так вважаю. Але воно прийде. Його привабить наш кхеф — наша життєва сила. І, звісно, воно не потерпить вторгнення в свою домівку. Едді, віддай мені револьвер.

Едді розстебнув кобуру і передав її стрільцеві. А потім повернувся до кола, оточеного високими каменями. Так, там справді щось жило. Він відчував запах цього мешканця, сморід, що навіював думки про мокрий тиньк, напівзогнилі дивани, старі–престарі матраци, що дотлівають під напіврідким шаром плісняви. Той запах… він був знайомий.

Маєток. Це там так смерділо. Того дня, коли я вмовив Генрі піти в Датч–Гіл, на Райнголд–стрит, подивитися на нього.

Роланд застебнув кобуру й нахилився зав'язати кріплення на поясі. Не розгинаючись, підвів очі на Сюзанну.

— Нам може статися в пригоді Детта Волкер. Вона на місці?

— Це стерво завжди десь поряд ошивається, — наморщила носа Сюзанна.

— Добре. Комусь із нас доведеться захищати Едді, поки він робитиме те, що має зробити. А інший стане просто зайвим баластом. Тут мешкає демон. Демони — не люди, але вони бувають жіночої й чоловічої статі. Стать — це їхня зброя, але заразом і слабке місце. Хай там якої статі цей демон, але він нападе на Едді. Захищатиме свою домівку. Щоб нею не скористався чужинець. Розумієш?