Слава ЗСУ!

Побачивши будинок, Джейк зрозумів дві речі: по–перше, він вже бачив його раніше — в нічних жахіттях, таких страшних, що свідомість не допустила, щоб він їх пам'ятав. А по–друге, то було місце, де панували смерть, вбивство і божевілля. Він стояв на дальньому розі Райнголд–стрит та Бруклін–авеню. Від Едді та Генрі його відділяло сімдесят кроків, не менше, але навіть з цієї відстані він відчував, що Маєток не виявляє до них жодної цікавості. Натомість він жадібно простягав свої невидимі руки до нього, Джейка. І Джейкові здалося, що на цих руках кігті. Гострючі пазурі.

Йому потрібен я. А втекти я не можу. Заходити всередину — самогубство… а не зайти — божевілля. Бо десь у глибині цього будинку є замкнені двері. У мене є ключ, яким їх можна відімкнути. І єдиний порятунок, на який я можу сподіватися, — на тому боці дверей.

Обмираючи серцем, він дивився на Маєток — будинок, що, здавалося, ввібрав у себе всі паранормальні явища світу. Зловісний, неначе пухлина, він здіймався посеред занедбаного подвір'я, порослого бур'янами.

Повільно бредучи під гарячим полуденним сонцем, брати Дін пройшли дев'ять бруклінських кварталів і нарешті дісталися до району міста, який, судячи з вивісок на крамницях, мав назву Датч–Гіл. Зараз вони стояли просто перед Маєтком. За півквартала від них зупинився Джейк. Будинок мав такий вигляд, наче в ньому вже багато років ніхто не жив, проте він майже не постраждав від вандалізму. Колись, подумав Джейк, це, мабуть, був справжній маєток, де разом з великою родиною мешкав якийсь заможний крамар. У ті давно минулі часи його стіни, напевно, були білі, але зараз вони втратили колір, стали брудно–сірими. Шибки були повибивані, старий паркан весь помальований фарбою з балончиків, але сам будинок стояв цілий і неушкоджений.

Спорохнявілий старий привид під шиферним дахом, він згорбився в променях палючого сонця, нагадуючи Джейкові злого пса, який вдає, ніби спить. Крутий схил даху нависав над ґанком, наче набурмосене чоло. Дошки ґанку були потріскані й перекособочені. Віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, безживно звисали обабіч вікон без шибок. Подекуди на вікнах досі погойдувалися старезні портьєри — страшні, як клапті мертвої шкіри. Ліворуч до будинка колись була прибита решітка для рослин. Зараз вона відстала від стіни і трималася не на гвіздках, а на вусах якихось незрозумілих повзучих рослин, що обплели її всю. На газоні стояла якась табличка, до дверей була причеплена ще одна. Зі свого місця Джейк не міг розібрати, що на них написано.

Будинок був живий. Він це знав, відчував, що дошки й похилий дах випромінюють енергію, що вона аж струменить із чорних запалих очниць–вікон. Сама думка про те, щоб наблизитися до цього жахливого будинку, не кажучи вже про те, щоб зайти всередину, сповнювала Джейка невимовним жахом. І все ж йому доведеться це зробити. До його вух долинало тихе сонне дзижчання — так дзижчить бджолиний вулик у спекотний літній день, і якусь мить він боявся, що зомліє. Хлопчик заплющив очі… і почув голос у голові.