Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Агов, малий! Куди це ти зібрався? А дівчинку не хочеш?

Повітря завирувало: то обернувся дух. Сюзанна відчула його

здивування… а потім невситимий голод, такий повний і невідпорний, як пульсуюча артерія. Демон стрибнув на неї, наче маніяк з темного завулку.

Зойкнувши, Сюзанна похилилася назад. На шиї в неї від напруження здійнялися вени. Сукня спочатку розрівнялася на грудях і животі, а потім на очах почала рватися на шматки. Вона чула дихання, що йшло невідомо звідки, неначе саме повітря вирішило з нею побавитися.

— Сьюз! — закричав Едді й почав підводитися.

— Ні! — прокричала вона у відповідь. — Роби своє! Цей сучий виродок у мене там, де… де я хочу, щоб він був! Давай, Едді! Приведи малого! Приведи… — В ніжну плоть між ніг вда–рив нестерпний холод. Вона застогнала і впала на спину, але потім спромоглася звестися на руку і зухвало підняла тіло вгору. — Приведи його сюди!

Едді нерішуче глянув на Роланда, і той кивнув. Знову перевів погляд на Сюзанну. В очах у Едді стояв темний біль і ще темніший страх, але він демонстративно повернувся спиною і знову став навколішки. Не зважаючи на холодний дощ, що періщив йому по потилиці й руках, він потягнувся вперед загостреною палицею, яка стала саморобним олівцем. Кілок почав рухатися, виписуючи лінії й кути. Обриси, що з–під нього виходили, Роланд упізнав одразу.

Двері.

26

Джейк штовхнув перекошену хвіртку, і, скрегочучи іржавими петлями, вона неохоче прочинилася. До будинку вела нерівна стежка, викладена з цегли. За стежкою був ґанок. За ґанком — двері. Забиті дошками двері.

Джейк повільно йшов до будинку, а серце вистукувало в горлі крапки й тире. У проміжках між потрощеною цеглою доріжки ріс бур'ян. Хлопчик виразно чув, як він треться об джинси. Усі відчуття були загострені до межі. «Ти ж не збираєшся туди заходити?» — озвався голос паніки у нього в голові.

І відповідь, що спала йому на думку, була геть божевільною і цілком розумною водночас: усе суще слугує Променеві.

На табличці, встромленій у газон, було написано:

НА ТЕРИТОРІЮ НЕ ЗАХОДИТИ! ЗА ПОРУШЕННЯ — ШТРАФ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ!

Пожовтілий від віку, подекуди поцяткований іржею аркуш паперу, що його пришпилили до однієї з дощок, якими були навхрест забиті двері, був категоричніший:

ЗА РОЗПОРЯДЖЕННЯМ КОМУНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ НЬЮ–ЙОРКА, ДАНИЙ БУДИНОК ВВАЖАЄТЬСЯ НЕ ПРИДАТНИМ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ

Біля нижньої сходинки ґанку Джейк зупинився, дивлячись угору на двері. Там, на пустирі, де росла троянда, він вже чув хор голосів, і ось тепер вони з'явилися знову… але цього разу то був хор проклятих, белькотіння божевільних, що раз у раз випльовували свої не менш божевільні обіцянки. Проте Джейк здогадався, що це все говорить один–єдиний голос — голос будинку, зле бурчання якогось чудовиська–управителя, якого невчасно розбудили, завадивши додивитися довгий неспокійний сон.

Він згадав про батьків «рюгер», навіть хотів було дістати його з наплічника. Але хіба пістолет допоможе? Десь за спиною, на Райнголд–стрит, їздили машини, якась жінка кричала на свою дочку, щоб та перестала триматися за руки з хлопцем, а краще принесла випрану білизну, але тут був геть інший світ, що ним правила якась похмура істота, проти якої всі пістолети були безсилі.

Будь щирий, Джейку… тримайся.

— О'кей, — тихим тремтливим голосом сказав він. — О'кей, я спробую. Але ти більше мене не кидай. Тільки не кидай.

І він повільно рушив угору сходами.

27

Дошки, якими були забиті двері, геть спорохнявіли, гвіздки заіржавіли. Джейк ухопився за місце їхнього перетину й потягнув на себе. Дошки відірвалися з таким самим скрипом, як перед тим застогнала хвіртка. Джейк перекинув їх через поруччя ґанку на давно занедбану клумбу, де не росло нічого, крім пирію і кропиви. Потім нахилився, взявся за нижні прибиті навхрест дошки… і на мить застиг.

З–за дверей почувся глухий стогін: так виє голодна тварина в надрах бетонної труби. Джейк відчув, як на щоках і лобі виступає липкий піт. Йому стало зле. Він так злякався, що перестав відчувати реальність. Здавалося, він просто персонаж у чиємусь нічному жахітті.

За тими дверима був злий хор, причаївся хтось сердитий. Звуки в'язким сиропом просочувалися назовні.

Джейк рвонув нижні дошки на себе, і вони легко піддалися.

Ну звісно. Він хоче, щоб я зайшов. Він голодний, а мною можна пообідати.

Зненацька в пам'яті постав уривок вірша, який їм колись читала міс Ейвері. Вірш був про те, як почувається людина в сучасному світі, людина, яка відмовилася від свого коріння й усіх традицій. Але зараз Джейкові здалося, що його автор на власні очі бачив цей будинок:

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар