Слава ЗСУ!

Проте з рештою характеристик довелося помучитись. Які риси варто запозичити українській літературі двадцять першого століття? Національно-визвольні мотиви? Ліричність? Схильність до силабічного віршування? Дрібнувато якось виходить. Та й не вони ж свого часу визначили успішність проекту “Кобзар”. Потім хтось з нас вимовив слово “сучасність”. І ми глибоко замислилися. Чи є поезія Шевченка сучасною? Тільки без агітації. Не хочемо образити шевченкознавців, але архаїчність віршів трохи не зупинила наше вивчення “Кобзаря”. Здається, що й покоління наших батьків не сприймало поезії Кобзаря як сучасної. А ось діди-прадіди - хтозна. Радіо вони вперше почули вже у зрілому віці.

Ну гаразд, а у ХІХ столітті? Чи сприймалися вірші Шевченка як сучасні тодішніми читачами?

Треба сказати, що відповідь на це питання не викликає жодних вагань. Так. Шевченко на той час був не просто сучасним. Однією ногою він навіть стояв у майбутньому, десь на початку двадцятого століття, коли майже повністю усна українська література вже так міцно окнижилася, що ні фізичне знищення кобзарів, ані лінгвоциди не змогли зупинити її розвитку.

Сучасність “Кобзаря” - це одна з основних характеристик, яка визначила його роль в українській культурі. І саме цю рису варто взяти на озброєння майбутній літературі, чітко відокремивши її від архаїчної тематики та не зовсім конвертованої для сучасного читача форми.

Ну, й третя, на наш погляд, стрижнева якість цього безсмертного твору дивно прозвучить у наші євро-інтеграційні часи. Це - внутрішньоукраїнська спрямованість текстів. Так-так. Поезія Шевченка адресувалася не світові, не європейцям, а українцям. Притому українцям “внутрішнім”, які нікуди не емігрували, нізвідки, озброєні закордонною освітою, не повернулися, - тим, хто виріс в Україні, живе в ній і ростить дітей, які знову ж таки житимуть в Україні. Голос Шевченка за збереження української нації в межах її традиційного розселення й нині лунає так потужно, що навіть самим українцям його чути.

Отже, зробили висновок ми, українська література, відповідно до заповіту Великого Кобзаря, має бути читабельною за формою, сучасною за методом і національною за змістом. Є заперечення?

У нас заперечень також не було, й ми взялися до роботи, для початку вирішивши написати… нового “Кобзаря”. І зовсім не з метою замінити старого. Новий “Кобзар”, за задумом, повинен був відігравати роль містка між нашими сучасниками й тими невмирущими цінностями, які ховаються від масового українця за сюжетами та стилем, за героями та римами позаминулого століття. Так з’явився наш “Кобзар 2000” - дві книжки під однією обкладинкою для жінок і чоловіків окремо, з вічними сюжетами і модерними героями. Здається, всі зафіксовані нами вимоги вдалося виконати - книжка вийшла сучасною, дуже читабельною не тільки для широких кіл, але й для професійних читачів - критиків і навіть колег-письменників. Ну, а щодо внутрішньонаціональної спрямованості - перекладачі скаржаться нам, що тексти “Кобзаря 2000” не пристосовані до перекладу навіть близькими польською та російською мовами.

Відразу скажемо: книжка наша має непогану долю, вже шість років тримається серед лідерів продажу в книгарнях, вочевидь претендуючи на звання “лонгселера”, тобто краму, попит на який зберігається довго. Але попит цей за масштабом не виходить за межі “національних бестселерів”, обсяги продажів яких на українському ринку традиційно не досягають навіть десятої частини від якогось там “Гаррі Поттера” чи “Кода Да Вінчі”. Бо навіть якщо об’єднати всі твори Забужко, Андруховича та й самого Тараса Григоровича - реалізація цих книжок за рік не сягне і половини “Щоденника Бріджит Джонс”.

Невже ми настільки гірші?

Письменники частенько обговорюють цю ситуацію між собою та з журналістами. Причин називають багато - від зруйнування єдиної централізованої системи книготоргівлі до відсутності національної преси. Однак іноземні “шедеври” продаються в Україні у цих самих умовах, і продаються вдесятеро краще, ніж ми.

Безперечною є лише одна теза - наші книжки мало відомі українським читачам. Фахівці-маркетологи кажуть: бракує реклами. І ми погодимося. А потім подумаємо і засумніваємося. І от чому:

Усім відомо, що найуспішнішою книжкою в сучасній Україні був український переклад “Гаррі Поттера”. Читачі шикувалися у довгі черги, щоб першими прочитати нову частину пригод хлопчика-чаклуна. Загальний наклад усіх томів перевалив за вісімсот тисяч. Але чи вклали англійські власники авторських прав на твори Джоан Роулінг хоч копійку в рекламу свого дітища в Україні?

А навіщо? - За одеським звичаєм відповімо ми запитанням на запитання. Український читач був чудово поінформований про новий бестселер через наші, віт-чизняні ЗМІ, оскільки ті дисципліновано подають нам всі закордонні новини, особливо про так звані “світові” прем’єри. Наші мас-медіа задарма рекламують закордонну мистецьку продукцію просто для того, щоб мати авторитетний вигляд в очах читачів-глядачів-передплатників. І не звертають жодної уваги на прем’єри місцеві.