Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

*****

Прокинулась бадьорою, а дівчат не було. Коли почула гамір у коридорі, зрозуміла, що подруги приймали водні процедури.

– О, Василинка прокинулась. А знаєш, ми вирішили піти у місто, давай підемо у кафетерій, посидимо за чашкою кави, а може візьмемо трохи вина.

– Я би з радістю, та в мене немає грошей, – відповіла Василинка.

– У нас є гроші, було би бажання. Давай одягай плаття без рукавів і гайда з нами, – пролепетала Оленка.

Плаття за роки вже вилиняло, але іншого не було. Змирилася з тим, що є і пішли. По дорозі дівчата на радощах ішли, бігли, стрибали, як кози, такі життєрадісні, веселі, хіба мені було не до цього. Якийсь неспокій не покидав мене, дівчата з мене кепкували, жартували, намагалися підняти настрій, та все марно. На душі був тягар, щось недобре коїлось зі мною і навіть пошкодувала, що зважилась на цей похід.

Нарешті порівнялась з подругами, які були спереду і про щось шептались.

– Василинко, глянь! Нам назустріч ідуть двоє військових хлопців, давай познайомимось з ними.

Василину наче струмом вдарило і пригадала віщі слова циганки "чоловік з пагонами...". Не те, що зраділа, але й смуток пропав від радісної звістки дівчат.

– А що, можемо познайомитись , а може підуть з нами до кафетерії?

Василина опанувала себе і готова була йти наперекір почуттям і думам про Антона. Порівнявшись з нами, хлопці самі з посмішкою запропонували знайомство. Василині був до вподоби Артем, як назвав себе. Красивий, з вусиками, ніжними губами і синіми очима. У душі Василини появилось тепло, про Антоне не згадувала, подумки була в захопленні від нового знайомства.

– Ну що, дівчата, підемо погуляємо містом, а може у вас інші плани.

– А ми хотіли піти у кафетерій, на каву, – пролепетала Оленка, яка не зводила очей з Артема. – Можу вдарити об заклад, що Артему сподобаюсь я.

Зайшли у кафетерій, де було гамірно і майже усі столики були зайняті. Артем підійшов до офіціанта і про щось говорили. Нарешті офіціант запропонував невелику кімнату з одним столом і напівм'ягким диваном. Усілись так, що ми сиділи навпроти військових. Артем у делікатній формі вибачився і вийшов, невдовзі повернувся, а за ним офіціант з тацею наїдків. Появилось вино, кава, печиво, а потім на десерт мали принести морозиво, яблука і ситро.

Оленка не зводила очей з Артема говорила і говорила пошепки з ними, а він вперто дивився у мій бік, наче заворожував, хотів щось сказати, та Оленка перебивала і привертала його увагу до себе.

– Хлопці, а розкажіть про себе, звідки, де навчались і які плани на майбутнє? – заговорила Ліда.

Розмову почав Артем.

– Бачите, у нас пагони синього кольору із знаками птаха, а то значить, що ми льотчики. Навчались в інституті авіації та пілотів вертольотів цивільної авіації, але у випадку воєнних дій, будемо літати на вертольотах воєнного класу. Ми з Петром друзі з дитинства, народились у селі, там і школу закінчили і поїхали вступати до вузу. Закінчили вуз і нас направили у військову частину вашого міста. Казали, що тимчасово, а потім переведуть на північ або Далекий Схід. Поки що – це таємниця для нас, – закінчив розмову за двох Артем і вперся поглядом у мене.

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!