Слава ЗСУ!

Яких ще пагонах? – хотіла заперечити Василина. – У мене є наречений, якого я кохаю, і тільки з ним буде щасливе життя.

Циганка ніби прочитала думки Василини і продовжувала говорити.

– Забудеш своє перше кохання у бурному житті з іншим. А батько твій, якого ти не бачила, живе в іншій країні.

– Який ще батько?– чому мама ніколи мені нічого не розказувала, коли неодноразово запитувала її? Батько теж був при пагонах. Що за маячня? Звідки це страховисько знає, а я – ні? Приїду до мами і у всьому розберусь. Мама мені багато раз казала,що прийде час і будеш знати, хто твій батько. Ні-ні все розкаже, адже я вже доросла і таємниць не повинно бути.

– Мама твоя, – продовжила циганка, – не місцева, її направили на роботу у переддень війни, там і працює.

Циганка ще щось говорила, та Василина вже нічого не чула, була наче під гіпнозом.

– Добре, доню, іди. Платити не треба, бо сама не маєш грошей, – і пішла циганка. Василина ще довго дивилась їй вслід і не могла прийти до тями, не розуміла, що з нею відбувалось, ніби прокинулась із сну. Настрою не було ніякого, відхотілося води, морозива, клонило на сон. Підбігли Оленка і Ліда.

– Василинко! Та на тобі немає лиця, ти хвора чи, може, заворожена цією ( і помахала кулаком у бік циганки, яка віддалялась і була вже досить далеко). Оце вона, клята ворожка, тебе до такого стану довела. А що вона тобі розказала? – наввипередки запитували подруги. Запитання сипались, як кулі з автомата.

– Дівчата, я вам розповім, коли повернемось у гуртожиток.

– От і добре, – відповіли подруги. – А тепер ходімо хутчіш до лотка, так хочеться напитися холодненького чогось, можна води, а може квасу, подивимось, що дешевше те й будемо пити.

– Дівчата, ви, може, йдіть, а я трішки посиджу на лавці, бо організм ослаблений, тіло наче не моє..

– Ну добре, ти посиди, а ми підемо в чергу і принесемо чогось напитися.

– Візьміть копійки.

– Та гаразд, у нас є і вистачить на всіх.

– І що наговорила їй циганка, – заговорила Оленка.

– Напевно, щось дуже страшне, довівши до такого стану Василинку,– відповіла Ліда.

– Думали, підемо в місто після екзамену на воду, а може навіть у кафетерій на каву, посидимо, відпочинемо, та стався такий прикол, що ворогові не побажаєш. Чого вона затрималась і не пішла з нами? А тепер он сидить на лавці і куняє... Це ж треба так зурочити її, що до себе прийти не може. Я циган завжди боялась, – промовила Оленка.

– І я теж, – відповіла Ліда. – Нас, дітей, завжди лякали циганами. А вони майже кожного року приїжджали у село, поселялись шатром на околиці села, розходились по оселях групами і поодинці, і кому ворожили за гроші, чи за продукти. Крадіжок не було: ані птиці, ані іншої живності. Могли попросити борошна, крупи, картоплі, сала у замін на ковальські вироби. А якщо у селі було весілля то приходили з музиками, піснями, якщо господарі дозволяли. Звісно, що весіль було мало, а вони на одному місці довго не затримувались, їхали далі.

– І чого нас було лякати циганами, адже вони такі ж, як і ми – та страх вселяли, казали, що вони крадуть малих дітей, тому ми їх боялися, коли були малими, – закінчила Ліда.

– А я їх зрідка бачила, та страх у мене від зустрічі з ними мене не покидає.