Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

– Є невеличкий город, і нам, як пенсіонерам ще молодого віку, буде чим зайнятися.

По сусідству жила сім'я теж такого віку. Чоловік працював директором школи, а дружина – вчителем. "Василь Миколайович і Розалія Іванівна": так представлялись сусіди.

Василь Миколайович, як і Артем, був заїдливий рибалка. Розалія Іванівна говорила скоромовкою, іноді важко було зрозуміти, про що говорить. Подружилися і дуже часто зустрічалися вечорами за чашкою кави, іноді і спиртне з'являлося на столі, але частіше – вино свого розливу з власного винограду. Артем також насадив виноград кількох сортів. Життя проходило з насолодою. Тишина, не чути гуркоту автомашин, потяга зі свистом, що аж роздирав душу. Та не завжди буває яскраве, світле життя. Корективи у життя вносить не тільки людина, але й природа, та інші сили. Радість від щасливого життя затьмарила біда. Артем не повернувся з рибалки, його привезли. До шпиталю не довезли. Серце дало збій від сонячного удару. Не стало Артема і не хотілося жити. На суїцид не наважувалася, бо є син і онука. Життя пішло шкереберть. Навіть сусіди не могли їй знайти розраду, спокій. Плакала цілими днями і не було близької людини, щоб пожаліла. Тепер нарешті пригадала віщування циганки, яка так гарно змальовувала картину майбутнього життя, а потім ніби заціпеніла і нічого більше не сказала – повернулася і пішла, навіть плати не взяла.

– То мені покарання за мою зарозумілість, харизму, через яку втратила Антона, вірних подруг, а тепер переслідують одні негаразди.

Василина була у депресивному стані, і її можна було зрозуміти. Виплакала всі очі, які почервоніли, як у божевільної. Образу мала на сина. Мав би поспівчувати, розрадити, розділити горе на двох, а він приїхав на таксі разом із Світланою, навіть сльози не проронив, хіба плакала Світлана. Ніякого співчуття. А під кінець похорону просив грошей, щоб розрахуватися за таксі.

– Та звідки у мене гроші? Не бачиш куди пішли? – відповіла.

Так він злорадно подивився на мене і сказав Світлані, щоб ішла до машини. Навіть не попрощавшись. От тобі і син. Світлана безпорадна підбігла до мене і поцілувала у щоку.

– Такий він є і я його терплю, – сказала на прощання. – Пробачте мені.

– Співчуваю тобі, донечко. А що я можу вдіяти, – сказала про себе і пішла додому.

Пом'янули Артема з сусідами і пішла відпочивати.

Розділ XXIII

Ірина спохватилася, та було уже пізно.

І навіщо я нагадала Антону про Василину? Не знала, що мужчини такі ранимі, як жінки, а виходить що так. Картала себе на чому тільки могла. Треба навідатися до нього у кузню і поговорити. Час спливав, літо закінчувалося, а Галина з Антоном ще не купалися в озері.

– Антоне, а давай підемо до озера купатися. Я трохи наморилася на городі, ти – у кузні гепаєш молотом, спітніли.

– Підемо, Галино, підемо, та завтра, сьогодні у мене багато роботи.

– Ну добре, – погодилась Галина.

Антон ходив наче мара, мало говорив, злився, а Галина не знала чим можна зарадити біді.

Ірина уже порівнялася із господарством Антона і очі полізли на чоло від побаченого. На подвір'ї чистенько, клумби викладено цеглою, дошками і всюди квіти, квіти. Як в раю. Кругом лавочки, кущі смородини, малини. Яблуні вже наливаються соком. Затамувала подих і не могла повірити, що таке може бути у селян на подвір'ї. Чула стогін заліза і пішла на той стукіт. Двері до кузні були напіввідчинені, а там Ірина побачила чоловіка-богатиря. Руки – м'язисті, груди набиті, рамена широкі. Тіло – кольору бронзи, а може то від нагрітого до червоного заліза. Не могла повірити, що бувають такі атлети, та ще й у нашому селі. На голові розкуйовджене русяве волосся, маленькі вусики і привабливе лице.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!