Слава ЗСУ!

– Я коли знайду, то тобі передам, або занесу. Я неодмінно знайду, – запевнила Антона. – Мені багато відомо про ваше кохання, кажуть, таке хіба у кіно показують. Аж не віриться, що таке може бути у реальному житті. А я ще не зустріла таке кохання і мені, мабуть, цього не зрозуміти.

– Ірино, ти дівчина видна і закохатися можна з першого погляду.

– А ти міг би закохатися у мене? – раптом спитала і подивилася жагучими очима на Антона.

– Я уже старший до таких як ти.

– А я би не сказала, – не вгавала Ірина. – Якщо по-правді, то я закохана в тебе і якби знала, що... – не договорила, знітилася і відвернула голову у бік стіни. Їй хотілося аби Антон пригорнув її до себе, а там що буде, то буде. Готова пожертвувати своїм тілом, лишень би доторкнувся до неї. А він, як ідол, сидить і хтозна про що думає. – Наберусь наглості і зараз же підійду до нього... – марила, а стояла на місці, здалось, що ноги приросли до підлоги. Таки повернулась і підійшла до Антона – а він від несподіванки попятився у бік дверей.

– Антоне, обніми мене, прошу, дуже прошу, – і накинулась йому на шию.

– Ірино, не треба! Ти ще дівчисько, а мені уже під п'ятдесят.

– А от і не дівчисько, а достойна того, щоб мене уже обнімали і цілували.

Шукала губи Антона і присмокталася так, що Антону очі мало не повилазили. Нарешті відпустила і, щиро дивлячись в очі, просила вибачити її, ще присісти на хвилинку. Антон повернувся до дверей і пішов. Ірина наздогнала його на сходах і сказала:

– До побачення.

Антон уже нічого не чув. По дорозі ідучи картав себе за те, що наважився зайти до сільської ради. За цими думками відчув присмак ніжних губ Ірини. Отаке дівчисько, а цілується краще за Василину чи Галину. Сподобалось і не проти того, щоб повторити. Якось незручно повертатися, але намір є. Ішов вулицею і оглядався. Побачив таки, що вона стоїть під будинком і помахала йому рукою, та він прискорив хід у бік хутора. Солодкий присмак її губ ще відчував, і враз на душі стало весело, і радість переповнювала його душу. Неодмінно ще зустрінемось.

***

Розалія кожного дня зранку і ввечері заходила до Василини в гості. Василині було краще на душі, уже трохи відліг тягар, який давив. З кожним днем почувалася більш бадьорою, появилось прагнення до життя. Ось так проходили осінні дні. Надворі мокра погода, у хаті сиро, а тому запалила дрова у каміні. Правда, вікна не встигли поміняти, і коли надворі вітер, то тепло з хати видуває. Добре, що немає проблем з дровами і вугіллям.

Василина сусідці розказала все про своє життя, та найбільше про коханого Антона, так ніби Артема не було у її серці. Нарешті збагнула, що зрада Антонові мучить і мучить до самої смерті. Спокусилася на гарне, заможне життя, а не подумала про роки на старість. Втратила подруг, коханого, навіть маму похоронили чужі люди, а вона від того красивого життя навіть не знала, як всі ті роки жила мама, часу не вистачало написати листа, а тепер, коли молоді роки позаду, у свідомості появився промінь реального існування на цій землі. Зарозумілася, харизма благодаті, достатку затьмарила розум і загубила назавжди те, чим живуть більшість людей. Хотіла бути пані, а звела життя до бідняцтва.