Слава ЗСУ!

– А як склалося твоє життя? – спитала, бо йому розповіла все про себе.

– Кажеш, життя? То не життя. Розлучилися ми з Інгою. Врна переметнулася на інтер.

– Чогось не второпаю?

– Ну, на іноземців. Знюхалася з іноземцем і мене покинула. Я їй організував поїздку за кордон і поплатився. Ось таке у мене життя. Дітей теж забрала, то я залишився саму чотирьох стінах. А давай поїдемо до мене? Тебе ж нічого не зобов'язує? Чи не так?

– Може й так, – відповіла.

Світлана була готова на все, тільки би Артема повернути до нормального способу життя.

***

Василині з голови ніяк не виходив Антон. Згадувала, плакала, розчулювалася, а вдіяти із собою нічого не могла. у аптечці не залишилось уже ніяких ліків. Всі використала, а спокою немає. Піду до Рози, за розмовою з сусідкою все забудеться.

– А знаєш, Василинко, я ще під враженням від поїздки до Києва. Таки гарне місто, ну дуже гарне. Жаль, що мій Василь не їздив. Він уже там побував і не один раз, а ми з тобою вперше. Доживемо на другий рік влітку, коли буде тепло, поїдемо. Там є куди піти: музеї, лавра, пам'ятні споруди та інше. Ох і відпочинемо з тобою...

– Розочко, мені з голови не виходить образ Антона. Що маю робити – не знаю.

– То й добре, є що згадати. А мені у голову нічого не лізе і читати довго не виходить, бо зразу засинаю. У снах одна пустота. То хіба життя? А ти у стресовому стані і так краще жити. Мій Василь хоче провідати брата на Львівщині. Він військовий пенсіонер. Живе сам. Сім'ї не створив. На старість залишився самотнім. Ой, як страшно. Він готовий квартиру залишити Васі. То і має намір поїхати.

– А мене на кого залишаєте? – промовила Василина.

– Вгамуйся, ми ж уже не виїжджаємо. А тобі раджу квартиру залишити невістці Світлані. Ти казала, що онук Артем пішов тою самою дорогою, що і Сергій.

– То так-так – маєш рацію, Розо.

***

Антону з кожним роком ставало важче працювати у кузні. Незважаючи на те, що є пневмомолот, а кувалдою доводилось годинами махати. Роботи стає все менше і менше. Раніше треба було оковувати колеса возів, а зараз всі перейшли на гумові б/у від автомобілів. Реманент у колгоспі замінили на нові іншого виду. Ще трохи і доведеться закрити кузню. Пенсія не дозволяє жити на широку ногу. Із села робочі руки поїхали у місто на підприємства. Навіть автобуси посилають по селах від організацій. Заробітки у місті немалі. Люди почали купувати автомобілі, будувати хати, а ті, що виїхали на заробітки за кордон, взагалі доробилися до великих статків. Мій вік уже не дозволяє їхати за кордон. Доведеться вік коротати до смерті у селі. За споминами пригадалась розмова із мамою Василини, коли привозив тачкою картоплю. Серце ніби вискочило з грудей. "Антоне, хочу тобі сказати, щоб забув Василину. Її наречений кожного дня дарує живі квіти, а ти хіба можеш викувати із заліза. Не ображайся, але забудь її. Не ламай життя моїй дитині. Ти хлопець статний, красивий і найдеш собі гарну дівчину, такого ж статусу, як і ти."

Ну що ж, Маріє Петрівно? Буде по-вашому. Викую залізну квітку. Живі квіти не довговічні, а залізна послужить на віки. Заглянув у минуле Антон, поринув настільки, що не помітив, як підійшла Галина.