Слава ЗСУ!

– Кажеш дуже хворий? – перепитала Василина.

– Гаразд, ти мені вибач, моя черга підійшла, – і двері за знайомою зачинилися.

Василина рвучко пішла до виходу і, спинивши таксі, поїхала на автобусну станцію. Всю дорогу думала тільки про Антона, до якого наважилася їхати.

Автобус саме відправлявся, і встигла сісти. Думала про те, як зустріне її, а може покаже на двері. Так, я заслуговую на те. Серце виривалось з грудей. При приїзді до села звідки не візьмись насунули чорні хмари, здійнявся сильний вітер і стало темно, почав падати рясний дощ. Добре, що хоч взяла парасольку, та в одному платті було холодновато, і то серед літа. Василина не йшла, бігла до оселі Антона. Ось уже й озеро, та раптом побачила, що липа з гуркотом впала в озеро і створила великі хвилі. Василина бігла майже навмання, хоч раз за разом дорогу освітлювали спалахи блискавиць. Вітер парасолю вивертав у другий бік, тож бігла під зливою дощу і просила Бога, аби застати живим Антона, коханого, який помирає. Серце билось несамовито і навіть злякалась, що не добіжить. Підбігла до навстіж відчинених воріт, відкрила двері у сіни, у кімнату, але нікого не було. Звернула увагу на сходи, які вели на другий поверх при вході у сіни. По сходах потрапила у напівтемну кухню, а звідти у кімнату. Мокре волосся розлізлося по всій голові, потоки дощу спливали з неї, а плаття прилипло до тіла, і відчула холодок. Роззулася ще на першому поверсі і босими ногами наступала на підлогу нечутно, як кіт. Та мама Антона, хоч погано бачила, за ароматом духів здогадалася, що то Василина. Василина мало не спіткнулася об клубок, який заворушився, і почула голос:

– Василино, це ти?

– Я, я, – і підійшла до ліжка, на якому у напівлежачому виді помирав її коханий. – Антоне, коханий, я твоя Василина. Прийшла до тебе. Ти чуєш мене, коханий, – і почала цілувати сухі руки і не поголене лице, губи. Тіло було ще тепле, і їй здавалося, що він живий. Антон мовчав і не подавав ознак життя.

– Праведне життя поміняв на неземне. Відійшов у потойбічний світ без мук, спокійно... Василинко, він уже мертвий, – промовила крізь сльози мама. Перед твоїм приходом зойкнув і замовк назавжди.

Василина не чула, що говорила мама і, плачучи обіймала, цілувала коханого, якого ніколи не забувала.

Підійшла Галина, доторкнувшись плеча Василини, заридала. Василина обняла її, так удвох не плакали, а ридали, схлипуючи, і стояли ще довго.

– Дівчата, мої рідненькі, підведіть мене до синочка, хочу доторкнутися до нього і поцілувати його. О Боже, Боже, було забрати мене до себе, а синочок хай би ще жив. Як важко матері хоронити єдину дитину – не витримаю я такого болю, не витримаю!...

– Треба би похоронити за християнським обрядом, по-людськи.

– Та не хвилюйтеся, мамо, все зробимо і люди допоможуть. Вчора, коли їздила за фельдшеркою, зустріла фермера Миколу, і розпитував, як здоров'я Антона. Я йому сказала, що безвихідне становище. То він сказав, що у випадку чогось можна покластися на нього, телефон записав і просив передзвонити йому.

***

Антон дивився у бік озера і бачив, як старенька липа падала у воду озера. А ще побачив постать, яка бігла до хутора. Серце виривалось з грудей – впізнав своє перше кохання – Василинку. Хоч би встигла прийти, попрощатися. Ще трішки і я її побачу. Серце защеміло, відчув сильний біль і впав у темряву, з якої уже не вийде. Життя раптово обірвалося, так і не побачив коханої, яку сподівався побачити. Невблаганно смерть довершила свою справу. Ангел смерті забрав Антона із праведного світу. Так Богу угодно.