Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

***

Похоронна процесія розтягнулась на десятки метрів. Віддати останню данину Антонову зійшлась громада села, хутора. Молоді парубки села відмовили у похороні автомашиною і несли домовину на плечах, хоч до цвинтаря було десь за п'ятсот метрів. За велику честь було мешканцям доторкнутися до домовини з Антоном.

Похоронили за християнським обрядом, прощалися з плачем і сумом великим. Василина спочатку йшла за домовиною поруч з Галиною. В очах односельців бачила нещирі погляди, і потихеньки її виштовхнули на обочину дороги, а може їй так здалося. Василина опинилася позаду процесії. Йшла з понуреною головою і ревно плакала. Ще не вірилося, що Антона уже немає у живих. Відчула у поглядах односельців, які ще запам'яталися – осуд, і ніби вона винна у його смерті. У пам'яті людей надовго залишається як добро, так і зло.

Пішла на могилу матері, щиро помолилася і просила пробачення за все те, що зробила зле у своєму житті і житті мами.

Підійшла Галина з червоними від плачу очима і запросила до хати. Василина не відмовлялася, бо так робити не гоже. Фермер запросив до авто їх і маму Антона. Давайте я вас підвезу, бо на дорозі до хутора калюжі і болото. До хати запросили і фермера і сусідів. Стіл накрили перед хатою, сонце появилося із-за хмаринок. Дощу уже не було, потепліло і навіть стало легше дихати.

Поминали не довго. Продуктами і спиртним заопікувався фермер Микола, який сказав, що Антон за життя йому дуже допомагав і зародив на більше. Помолилися і потихеньки розходились по домівках. Залишилися хіба Галина, мама і Василина. Зібрали посуд, помили під краном. Василину неабияк вразило, що у хаті є тепла вода, ванна, що раніше ніхто не міг би передбачити таке. Село трансформувалося, оновилося до невпізнання. Навіть таку хату, як Антона, не завжди побачиш на околиці міста.

– Василино, давай посидимо і поговоримо трохи.

– Та я не проти, додому ще встигну.

– А може заночуй у нас? Кажуть, що за покійним треба переночувати у його оселі і світло не вимикати.

– Побачимо, – відповіла Василина.

– Ага, Василино, Антон просив передати тобі шкатулку.

– Яку шкатулку? – спитала.

– Побачиш, – Галина передала шкатулку Василині і просила відкрити, коли повернеться додому.

– Спасибі Вам і хай Бог береже Вас. Бо дуже тяжко втрачати рідних, коханих людей. Життя таке не благородне, коротке і рідкість, коли його проживають у чистому коханні, добрі і по совісті, без болю, страждань, смутку. Щастя ні за які гроші не купиш. Найбільший скарб, то робити добро, проявляти милосердя і молитися до Бога.

– Галинко, а скажи, яким був Антон у сімейному житті?

– Я не можу не сказати правди, адже життя уже пройшло, як у тебе і в мене. Нам уже немає чого і що ділити. Ми з Антоном прожили чисте, яскраве і красиве життя. Антон виріс у бідній сім'ї, де був спокій, нестатки і через те він умів цінити добро. Ми ніколи не сварилися, бо він і не вмів навіть "дутися", як у інших сім'ях. Не підвищував голосу, а руки не піднімав ні на кого, навіть коли хлопці з села викрадали залізо із кузні, хіба помахав пальцем їм услід. У всьому допомагав, умів зварити їсти, подати, розумівся на всяких роботах. Мене кохав, але я більше його кохала. Я була у нього, як в Бога за плечима. Його усі поважали, та ти бачила скільки людей було на похороні?

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!