Слава ЗСУ!

Розділ XXXI

Антону важко було ходити і вже тиждень лежить у ліжку.

– Галинко, поклади мені під голову подушку, щоб я міг напівлежачи дивитися у вікно. Мені до снаги дивитися у бік озера, на липу, яка дуже похилилася над водою. Постаріла, постаріла...

Думка, що і він уже немолодий, а ще став немічний дратувала все більше і більше. Відчував, що і він, як та стара липа, скоро відійде в інший світ, і сльози появилися на очах. Дуже швидко промайнули роки життя. Що доброго зробив для людей? Та не мало, бо у пошані. А для себе – нічого. Дітей не нажив, а так хотілося чути їхній голос, щебіт, не залишив нащадків по собі. Біль серця і душі тамував у собі і злегка рукавом витирав мокрі від сліз очі. Важка багаторічна праця у кузні підірвала здоров'я Антону. Тисячі разів на день підіймав молот над наковальнею, сили треба було мати неабиякої. Де поділася та богатирська сила? У кузні, у кузні – сказав про себе.

Галина бігала по сходах від Антона до мами Надії. Вже й сама помітила втому. Мама Надія теж не могла ходити, та провідати сина наважилась. Галина, взявши під руки стареньку, допомогла їй вилізти по сходах у кімнату Антона. З трудом підійшла до ліжка сина і від побаченого жахнулася. Її син не був подібний до Антона, якого бачила кілька днів назад.

– Синку, – скрикнула, – що з тобою сталося?

Антон саме заснув і не чув слів мами і не бачив сліз рідненької. Мама стиха плакала і, повернувши голову у бік Галини, промовила:

– Не жилець уже на цьому праведному світі мій синок. Не жилець... Чому мама має хоронити свою дитину? Чому? Я повинна би бути на його місці. За що мене, Боже, караєш?

Ридала мама, ридала Галина. Обидві розуміли, що Антон доживає свій вік, і життя йому дане на години. Галина залишила маму з Антоном, а сама на велосипеді поїхала за фельдшером.

Фельдшерка зміряла пульс, який уже не прослуховувався, тиск і тільки помахала головою на знак того, що справи дуже погані. Викликати швидку уже не було потреби. Антон помирав – це стало зрозуміло усім. Навіть фельдшерка заплакала, бо Антона поважала і навіть гордилася, що така добра, чуйна людина жила на хуторі, людина, до якої тягнулися хуторяни, мешканці села. Шкода таких людей.

Враз насунулись хмари, здійнявся сильний вітер. Надворі потемніло, грім і блискавка не віщували нічого доброго. Раптово почав падати проливний дощ.

***

Василина поїхала у поліклініку, бо почувалась не здоровою. Нерви здавали. Біля дверей кабінету зустріла знайому із села. Знайома була на два роки молодшою, але впізнали одна одну і розговорились. Ніби між іншим нагадала про Антона.

– Як він? – спитала Василина.

– Дуже погано, а може уже й помер. Уже більше тижня не встає. Раптово почав здавати, у поліклініку їхати не хотів, казав, краще померти вдома. На що хворів ніхто не знає, навіть фельдшерка розводить руками. Добре, що поряд є Галина, яка опікується не тільки ним, але й його мамою. Не заздрю їй нещасній. Вони жили разом багато років, а дітей не нажили. Мама Антона уже старенька потребує піклування і неабиякого догляду. Між іншим вони жили дуже гарно. Антон ніколи не підвищував на неї голос, вона кохала його, а він жив з нею, а у серці була ти. Вона знала про те, та ніколи не дорікала йому, бо їй біля нього було добре. Антон вів здоровий спосіб життя, не пив спиртного, не курив. Молоді дівчата закохувалися у нього, хоч він був набагато старший їх. Та і я теж була закохана в нього, що тут казати. Антон – красень, а ще діловий, мудрий і авторитетний.