знайди книгу для душі...
Світ готується до Нового року. Санта-Клаус відкрив поштове відділення у Німеччині. Діти пишуть йому листи, замовляють подаруночки. Студенти Берлінського університету готуються до різдвяних містерій. А у нас вибори. Перевибори. Недовибори. Прагнемо Третього туру. Верховний Суд терміново розглядає наш позов. Одні трясуть документами, інші аргументами. Слова літають, як отруєні стріли. Очима блискають опоненти. Представники обох сторін мало не перекидають столи. «Они казались диким сонмищем гномов, окруженных тяжелым паром, во мраке непробудной ночи», — цитує дружина Гоголя. А особливо одна депутатка. Іноді здається, що вона відкусить вухо засідателю, як гоголівська Аґафья Федосєєвна.
Боїмося, що суддів підкуплять. Уповаємо на справедливість. Віримо, що таки оберемо свого президента, і аж тоді вже нам усміхнеться Доля згідно з довготривалим прогнозом нашого Гімну.
Люди стоять на Майдані. На всіх Майданах України.
Це вже суцільний Майдан.
З гучномовця попереджають, що в центрі міста з’явилися провокатори. Мають на рукавах помаранчеві стрічки, часом зелені пов’язки. Прикидаються людьми Майдану, брудно лаються й провокують бійки.
— Зберігайте спокій і уникайте сутичок! — застерігають польові командири. — Пильно дивіться, хто поруч з вами. Ви їх впізнаєте, у них зовсім інші очі.
Але на Майдані провокатори нефункціональні. Вони швидко напиваються і їх гидливо витісняє живий, пружний і красивий натовп. Плечем до плеча стоять люди, спокійні і певні своєї сили. Вони радісні й розкуті. Я, на жаль, не такий. Я не люблю закликати й вигукувати, не піддаюсь загальному настрою, мене з душі верне, коли людські маси шаліють, прославляють чи скандують чиєсь ім’я.
Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно.
А от за Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей.
Уже приїжджають з Донбасу не куплені й не підпоєні, не декласовані й специфічні — приїжджають нормальні стомлені люди. Декого зняли прямо зі зміни. Дехто думає, що тут справді переворот. Дехто просто хоче розібратися, що, власне, діється у столиці.
Хто їх намалював бандитами? Що ми не поділили? Хто нас розвів по різні сторони барикад? Чого ми боремося за них між собою? Ми ж повинні боротися за себе, а не за них! Зрештою, це Майдан, це віче, це давня наша традиція — сюди можуть прийти всі, крім тих, що за гроші, і кожен висловити свою думку, і спільно вирішувати свої проблеми.
Натомість вирішують за нас. А ми аплодуємо, ми скандуємо. А що ми знаємо, за великим рахунком, про тих, що пропонуються нам у вожді? На маскарадах піару ми ж не бачимо їхніх справжніх облич. Суб’єктивно мені подобаються ті чи ті, а об’єктивно я ж не знаю, які вони. Може, такі, може, інші. Може, і такі, й інші, що ще гірше.
Але на цьому відтинку історії саме ці постаті вийшли на кін. І стоять на головній сцені Майдану, і похитуються в такт мажорним ритмам, прикладають руки до серця і співають разом з народом.
А хто б вони були на цій сцені, якби люди не з’їхалися зі всієї України? До кого б вони тут зверталися? До глухих фасадів? До засніжених дерев? До бутафорського глобуса? До козака Мамая з відпиляною баклагою?
Боронь Боже, відчують себе вождями, обранцями, провідниками нації!
Не треба вже поводирів. Нація не сліпа.
Лунають голоси з динаміків, виступають люди відомі й невідомі, промовляють палко і пристрасно, закликають повалити злочинну владу.
Мене теж пориває виступити. Я маю що сказати. Але коли я побачив, хто виникає на тій сцені біля нашого лідера, я передумав. Щойно ж їли з рук тієї злочинної влади, приймали звання й нагороди, а вже переметнулися, вже вони тут. А що, коли ця сцена не що інше, як подіум, а всі вони поп-моделі, діджеї суспільної свідомості? Я ж не знаю, хто їм замовив музику, хто на який здатен кульбіт. Може, для них це шоу, акробатичний трамплін до влади. Ми повстали, а вони імітують. Може, й ці помаранчеві прапори, і стрічки, й шалики лише продукт політтехнологій, психологічно вивірений дизайн.
олег 15.01.2019
Це документ доби. Добре проілюстровано занепад "режима Кучми". Тільки от щодо
Ющенка якийсь песимізм в кінці. Хоча з погляду сьогоднішнього дня, це був не
найнірший період в історії сучасної України. Шкода тільки, що народ наш тоді як і
зараз розчарувався. Можна писати вже продовження Щоденника.
Марія 30.06.2018
Зачаровує до сліз...
Марія 10.06.2018
Все, про що я боялася навіть подумати, Ліна
Василівна сказала в голос! Хвала, цій воістину
геніальній жінці! Українці куди далі?