Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Заплотний лицар

Принаймні він міг чути, що робилося на турнірі. Ревіли роги оповісників; час від часу галас натовпу вказував, що хтось упав, або встав, або вчинив щось особливо звитяжне. Він трохи чув навіть стукіт копит, зрідка — брязкіт меча або тріск списа, що ламався. Від останнього Дунк щулився, бо згадував звук, з яким Аеріон зламав Танселиного пальця. Ближче було чутно ще й інше: кроки у палаті за дверима, стукіт копит у дворі внизу, вигуки та балачки з замкових мурів. Інколи вони глушили галас турніру, та Дункові було байдуже.

— Заплотний лицар — то справжній лицар, Дунку, — якось казав йому старий багато років тому. — Інші лицарі служать панам, які їх годують, або ж сидять у господах та замках, тримають землю від своїх князів. А ми служимо, кому хочемо — тільки тим панам, чия справа нам по серці. Кожен лицар обітує захищати слабких та невинних. Але саме ми, заплотні лицарі, краще за інших тримаємося своїх обітниць.

Аж дивно, яким сильним виявився спогад про слова старого лицаря. Дунк навіть здивувався, коли він сам сплив із глибини пам’яті. Старий під кінець життя, мабуть, і сам би не згадав, що колись казав Дункові ті слова.

Ранок скінчився, настав полудень. Час ішов, віддалений гармидер турніру почав стихати. У кімнаті темніло, а Дунк сидів собі на лаві коло вікна, вдивляючись у дедалі густіші сутінки і намагаючись забути про порожній шлунок.

Зненацька він почув кроки і брязкіт залізних ключів, а тоді розігнувся і звівся на ноги, щойно двері відкрилися. Досередини ввалили двоє стражників, один з яких ніс олійну світильню. За ними зайшов служник з тацею харчів. А слідом Яйк.

— Залиште світильню, поставте їжу і йдіть собі, — наказав малий.

Вони виконали наказ, хоча, як помітив Дунк, лишили двері прочиненими. Пахощі нагадали йому, як страшенно він зголоднів. На таці стояла миска горошку, лежав теплий хліб з медом, рожно добре засмаженого з цибулею м’яса. Він сів коло таці, розламав хліб руками і набив рота.

— Ножа немає, — відзначив він. — Чи не думають вони, що я тебе заріжу?

— Мені вони не сказали, що думають. — Яйк мав на собі жупана з чорного штофу, з облямованими червоним єдвабом рукавами. На грудях було вигаптувано триголового дракона дому Таргарієн.

— Дядько кажуть, що я мушу сумирно прохати вибачення за те, що вас обдурив.

— Дядько, — повторив Дунк. — Кому дядько, а кому принц Баелор.

Хлопчик похнюпився.

— Я зовсім не хотів брехати.

— Але збрехав. Про все. Починаючи від імені. Щось я ніколи не чув про принца Яйка.

— Та ж насправді мене звати Аегоном. Але братик Аемон, бува, дражнив Яєгоном, як я зовсім малий був. То й прилипло яєчне прізвисько. Зараз Аемон у Цитаделі, навчається на маестра. Даерон інколи теж кличе мене Яйком. А ще сестри.

Дунк підняв рожно і вкусив м’яса. Мабуть, коза, піддобрена якимсь панським зіллям, що він його раніше й не куштував. Масний сік потік підборіддям.

— Аегон, кажеш. Ясна річ. На честь Аегона Дракона, треба гадати. Скільки-бо Аегонів сиділо на троні?

— Четверо, — відповів малий. — Загалом чотири Аегони.

Дунк пожував, ковтнув і відламав іще хліба.

— Навіщо ти це утнув? Аби взяти на кпини недолугого заплотного лицаря?

— Ні!

Очі хлопця наповнилися сльозами, але дивилися мужньо і прямо.

— Я мав служити зброєносцем при Даеронові. Це мій старший брат. Я навчився усього, що має знати добрий зброєносець. Але Даерон — поганенький лицар. Він і на турнірі битися не хотів. Коли ми поїхали з Перелітку, він утік з почту, але не додому, а просто до Ясенброду. Гадав, що на тій дорозі нас ніхто не шукатиме. Це він і поголив мені голову, бо знав, що батько по нас пошлють. Даерон має зовсім звичайне волосся, таке собі світло-брунатне. А моє — таке саме, як в батька та Аеріона.

— Кров дракона, — мовив Дунк. — Кожен знає про срібне з золотом волосся і волошкові очі.

«Тупіший за кут замку, Дунк.»

— Так. Отож Даерон його і зголив. Хотів, щоб ми сховалися до кінця турніру. А тоді ви подумали, що я при стайні служу, і…

Він опустив очі.

— Мені байдуже, чи битиметься Даерон на турнірах, але я хотів служити зброєносцем. Вибачте мені, пане. Дуже прошу.

Дунк поглянув на нього і задумався. Він знав, як це — бажати чогось так сильно, щоб піти на будь-яку брехню, аби тільки наблизитися до мрії.

— Я гадав, що ми з тобою схожі, — мовив він. — Може, й справді схожі. Але не зовсім так, як я гадав.

— І все ж таки ми обидва з Король-Берега, — відповів хлопець з надією на примирення у голосі.

Дунк зареготав.

— Еге ж! Ти з маківки Аегонового пагорба, а я — з його подолу.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!