Слава ЗСУ!

Ввечері гора відчинилася, і дванадцятеро розбійників увійшли до печери. Як побачили його, то всі враз закричали:

— А, попалась пташечка! Ти думаєш, ми не помітили, що ти вже двічі приходив сюди? Та, на жаль, нам не пощастило тебе впіймати, а тепер ти вже не викрутишся.

Він закричав:

— То не я був, то мій брат!

Але хоч що він казав, хоч як просив пустити його живого, нічого не помоглося. Розбійники відрубали йому голову.

ТРИ ЛЕДАРІ

Жодного короля було три сини, яких він однаково любив, і тому не знав, кому з них після своєї смерті залишити королівство.

Коли прийшов час умирати, покликав він синів до себе й сказав:

— Любі діти, думав я, думав, кого посадити на королівський трон, і вирішив — той із вас буде королем, хто най ледачіший.

Тоді старший сказав:

— Тату, коли так, то королівство моє, бо я такий ледачий, що як лежу і хочу спати, а мені впаде краплина дощу в око, то я й спати не буду, аби лиш не втиратися.

— Другий сказав:

— Тату, королівство належить мені, бо я такий ледачий, що як сиджу біля вогню й гріюся, то краще п'яти попечу, ніж ворухну ногою, щоб відсунутись.

Третій сказав:

— Тату, королівство моє, бо я такий ледачий, що якби мене вішали і вже зашморг був на шиї, і мені б дали ножа в руки, щоб перерізати мотузку, то я б краще дозволив себе повісити, ніж ворухнув би рукою, щоб перерізати мотузку.

Як почув це батько, то сказав:

— Ти найбільший ледар, ти й повинен стати королем. [83]

ВЕРЕТЕНО, ЧОВНИК І ГОЛКА

Жила на світі одна бідна дівчина. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама–самісінька. Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб. Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.

Коли дівчині було вже п'ятнадцять років, стара захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:

— Донечко, я почуваю, що вже не підведуся — надходить мій смертний час. Залишаю тобі хатину — тут ти матимеш притулок од вітру й негоди, — а до того ще веретено, човника й голку — ними ти зароблятимеш собі на хліб щоденний.

Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:

— Будь доброю, то й тобі буде добре. Потім склепила очі та й померла. Коли її

несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.

Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець і щедро платить. [84]

Отож вона не бідувала, а ще й іншим трохи уділити могла.

А в той час королівський син мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. І він сказав собі:

— Дружиною мені буде та, котра і найбагатша, і найбідніша.

Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша.

Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села. Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки–но королевич під'їхав до двору, встала, вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі. А коли під'їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.

Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.

Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілась, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти. Чи нитка й далі прялася тонка та рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі.

Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його й сказала: «Ой, як же душно в кімнаті!» І дивилася вслід королевичу, поки зникла вдалині біла пір'їна на його шапці.

Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку: [85]

Тонку ниточку, веретенечко, спряди,

Мого милого під віконце приведи.

Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір; і коли здивована дівчина встала подивитись, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей.