Слава ЗСУ!

Товаришу черговий! У телефонній будці біля райвідділу стоїть сумка з грошима. Будь ласка, вийдіть І заберіть. Тільки швидше.

Голос був дитячий, але хлопець чи дівчинка — Черговий міліціонер розібрати не зміг.

А ти хто? Звідки? — спитав він.

3... з четвертого «А»...— почав було той «хтось», але потім

чи то перелякався, чи то розгубився, чи, як я вже сказав, забажав лишитися невідомим,— клац! — і поклав трубку.

Коли черговий вискочив з райвідділу, у телефонній будці вже нікого не було, а на підлозі під апаратом справді стояла сумка з грошима.

Виявилося, у той день вранці касирка однієї з київських установ пішла в банк по зарплату для колективу. Як правило, вона * завжди з банку дзвонила і за нею когось присилали, щоб вона сама не несла гроші (бо сума була чималенька, близько двадцяти тисяч). На цей раз вона ніяк не могла додзвонитися (щось у них там сталося з телефоном). І пішла з банку без супроводу. По дорозі їй стало погано, вона ледве дійшла до лавки у скверику, присіла і знепритомніла. Перехожі викликали «швидку допомогу». «Швидка» приїхала, забрала її в лікарню. І ніхто не помітив, що під лавкою лишилася сумка з грошима... І от «хтось» із їхнього четвертого «А» ту сумку знайшов і передав у міліцію в такий не зовсім звичайний спосіб.

На другий день до них у клас прийшов заступник начальника райвідділу міліції підполковник Кочубей. Високий, ставний, гарний, схожий на кіногероя, він говорив з ними, як з дорослими, без тіні- сюсюкання, шанобливо і серйозно, називав їх «товаришами».

Товариші!—сказав підполковник.— Те, що зробив хтось із вас, заслуговує високої оцінки. На жаль, ще трапляються люди, які, знайшовши багато грошей, не втримуються і привласнюють їх. Товариш, який сидить серед вас, не тільки не зробив так, а й виявив скромність, не захотів назвати себе, щоб уникнути подяки й цінного подарунка. І це ще збільшує повагу до нього працівників органів міліції. Але все-таки нам хотілося б знати, хто це. Щоб потиснути йому руку і подякувати не тільки від себе, а й від великого колективу установи, від сотень людей, чесно зароблені гроші яких лежали в тій сумці...

Підполковник міліції повільно обвів поглядом четвертий «А». Всі почали перезиратися. Всі чекали, що зараз от-от хтось встане і скаже, скромно опустивши очі: «Це я...»

Але ніхто не встав і не сказав.

Ну, що ж...— підполковник усміхнувся.— Хай буде так. Але знайте, хто б це не був — хлопчик чи дівчинка,— я його (чи її) дуже поважаю. Щиро бажаю вам, товариші учні, успіхів у навчанні і всього-всього найкращого. Якщо коли-небудь вам щось буде потрібно по нашій лінії, будь ласка, звертайтесь. З радістю допоможемо. Бувайте здорові!

І підполковник пішов.

Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.

Молодці!.. Тобто — я х,отіла сказать, молодець! — той, хто

це зробив... Я, звичайно, розумію, скромність — окраса людини... Але ...я, звичайно, хотіла б знати... Я не допитуюсь... звичайно... Але мені б, звичайно, було б цікаво...— Вона обвела свій четвертий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало незручно: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» — благав ЇЇ погляд.

Ну, признайся! Ну!—підхопилася Шурочка Горобенко.

Це вже просто свинство! — вигукнув Гришка Гонобобель.

Уявляєте? Уявляєте? Кошмар!— заджерґотіла Люська Заріч- няк.

Але все було марно.

Ніхто не признався.

За кілька наступних днів у четвертому «А» не було поставлено жодної двійки, жодної одиниці. Вчителі утримувалися від поганих оцінок. Боялися — а що, як вліплять ненароком одиницю чи двійку отій самій благородній особі?

Гришка Гонобобель раював:

Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!

Але піонерський актив на чолі з Шурочкою Горобенко прийшов до висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити... На те вони й піонерський актив.

Скромність скромністю, але так далі продовжуватись не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його... чи її... виявити! — рішучо сказала Шурочка.— Треба проаналізувати — хто міг, а хто не міг... і одне слово... От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, не

такий вже він... чи вона... Штірліци, щоб зовсім нічим себе не виказати.

— Правильно! — одностайно погодився актив.

І актив почав перебирати кожного, згадувати і аналізувати. Отож давайте й ми з вами приєднаємося до активу і спробуємо уважно придивитися до учнів нашого четвертого «А».