Слава ЗСУ!

Бери... Звичайно... Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити... Ще тих покуштуете...

Гришка Гонобобель, що хрумкав уже трете, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче ска- 8ав:

Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.

Шурочка мало не вдавилася яблуком — от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати.

А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:

Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!

І, гигикаючи, побіг собі геть.

Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.

За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоска сам...

Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.

Вони йшли і мовчали.

Раптом Антоша спинився:

Слухай, а... давай повернемося...

Для чого? — Шурочка почервоніла.

Не знаю... Але...

Взагалі... правильно... Наче вкрали щось і тікаємо...

Ага...

Ходімо,— рішуче повернулася Шурочка.

Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.

Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.

Так скільки усього, кажеш? — питав брат Альоша.

Та, мабуть, штук із двадцять, я думаю,— зітхнув Кум Цибуля.

Ану, прикиньмо на ваги,— Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити.— Та-ак!.. Три двісті.. Плюс два сімсот... Ну, накинемо для певності ще кілограмчик... Може, ти помилився, ти ж не рахував... Не будемо державу обдурювати... А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги, здирники, спекулянти...» Ми ж з тобою не такі. Правда?.. І ніколи не будемо...

Кум Цибуля мовчки хитнув головою.

Виходить, кілограмів шість з половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже...— Він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші.— Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити почастувати друзів. Навіть цілий клас.

Шурочка з Антошею перезирнулися.

У тебе щось є? — прошепотіла Шурочка.

Антоша вишкріб кишені, зітхнув:

Двадцять три копійки...

Давай... У мене сорок...

Брат Альоша здивовано вирячився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.

Що таке?

За яблука... В нас просто більше зараз нема.

Альоша усміхнувся:

Та ні. Не треба. За частування ж не платять.

Яке там частування! — вигукнула Шурочка.— Свинство з нашого боку, а не частування!..

Думали, працівники торгівлі... завжди знайдуть...— пробурмотів Антоша.

Слухайте, а знаєте що...— несподівано стрепенулася Шурочка.

Наступного дня з четвертого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.

Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників ще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям — робота знайшлася кожному.

Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захоплення і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.

У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».

У той день ніхто не з'їв жодного яблука.

Хоч всіх пригощали. І яблука були дуже смачні — «слава переможцям».

Отоді-то, у вересні місяці, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця четвертого «А».

Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки», за який в піонерського активу на чолі з Шурочкою Горобенко були, звичайно, неприємності. Бо прогул все- таки прогул, і піонерський актив існує не для того, щоб очолювати прогули, а для того, щоб з прогулами боротися. І наступного разу благородні вчинки, поєднані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати ще й з піонерською дисципліною. Все це говорила піонервожата Оксана, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що з вожатими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки і обіцяти їх виправити. Цього ж знову-таки навчила її Оксана.