Слава ЗСУ!

Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.

Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:

О!.. Чула?!. А ти — «гидоту» і... Життя треба знати!.. Ги-ги!

Шурочка мовчки одвернулася від нього.

Почалася огорожа Ботанічного саду.

Аж от...

Вони вирішили близько не підходити.

Треба делікатно,—сказала Шурочка.— Делікатно треба.

Біля овочевого магазину був кіоск з тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат десятикласник Альоша, дійсно, у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим

для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші,— спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без таласу, без лайки, без суперечок.

Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

Молодці!

От би всюди так!

Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» — одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! — махнув рукою Гонобобель.

Тільки делікатно,— сказала Шурочка.

Та делікатно-делікатно, аякже! — вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

О! Привіт!..

Негоціанту Цибулі низький уклін! — Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом.— Ги-ги!..

Інші привіталися врізнобій.

А що ти тут робиш? — не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).

Братові допомагаю,— просто відповів Кум Цибуля.— Він ще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.

Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх.

Тільки Гонобобель продовжував «виступати».

От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський! — Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:—Ану хоч покажи, чим ти тут торгуєш!

Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно загукав:

Люди! Дивіться, який товар! —він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.

Ой!.. Я хитаюсь! — зойкнула Люська.

Куме! — Гонобобель ляснув Цибулю по плечу.— Дай хоч покуштувати, скупердяй! Сидить на таких вітамінах і... і мовчить.

" Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.

Бу... будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласкаї..

Гонобобель тут же, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

Та ви що?! — обурилася Шурочка.— Це ж не його! Це ж державне. Як так можна! .

Що значить — державне? — жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель.— А... держава чия?.. Наша!.. Скажи, Куме?.. І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію... Щось підгнило, щось побилося... Правда ж?

Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там...

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само зробити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече — ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюще!..

То як же його втриматися?..

Шурочка швидко-швидко заморгала і опустила очі:

Хіба що найменшеньке... Щоб попробувати тільки...

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-чер- воне (ну й ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко по кольору зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?..— Люська благально глянула на Кума Цибулю.