Слава ЗСУ!

В цілому Володька Лобода типовий палій війни.

Причому війни, які він розпалює, ні в якому разі не можна назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства поряд з війнами Александра Македонського, Батия і Чінгісхана війни Володьки Лободи увійдуть, як війни несправедливі, загарбницькі й спустошувальні.

Він нападав на мирних «продльонщиків» з інших шкіл, закидав їх водними бомбами, конфісковував м'ячі, скакалки та інший ігровий реманент. І віддавав тільки через годину, після втручання керівників «продльонки». Діяв він наскоками, несподівано і раптово, без офіційного оголошення війни. І після короткої бойової операції, не давши супротивникові отямитися й зібратися на силі, тікав із своїм воїнством у глибокий, порослий деревами й кущами яр...

Саме у цей яр і сипонув зараз наш четвертий «А».

На дні яру була невелика галявина — пересохле русло колишнього струмка.

І отут-то...

Під трьома деревами, як у ковбойському фільмі, стояли притиснуті спинами до стовбурів Хамід, Батир і Дениско. їх тримали за руки пд двоє, а Дениєку аж троє воїнів Лободи. А сам Володь- ка, мокрий з голови до ніг, ходив від одного до другого і розстрілював їх з автомата-водомета системи «Соска», гугнявлячи:

Ань-ань!.. Ань-ань!.. Ань-ань!..

Не бажаючи применшити чоловічу гідність хлопчачої половини нашого четвертого «А», я все-таки мушу визнати, що вирішальну роль у цій конкретній військовій операції відіграли саме дівчатка.

Ах ви розбійники!

Ах ви хулігани!

Ах ви бандити!

Що ж це ви робите?!

Як ви смієте?!

Як вам не соромно?!

Пустіть зараз же!

І все це на такій високій верескливій ноті, на якій вміють кричати тільки дуже обурені дівчатка.

Я думаю, не лише розбишаки Володьки Лободи, а й справжній військовий підрозділ міг би не витримати, розгубитися.

Галочка Семенова безстрашно підскочила до Володьки Лободи, вирвала з його рук «автомат-водомет», швиргонула його в кущі й зарепетувала:

Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?!. Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п'ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?!. Та ми вас!.. Та ми вам!..

Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї.

Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима.

Нарешті Володька трохи прийшов до тями.

ну вас!.. Розкричалися... Вже й пограти не можна...- Хіба з ва^и пограєш у якусь людську гру... Ну, кадри!.. Айда, адопції.. Ань-ань!.,— але те «ань-ань» вийшло в нього кволеньке, дохлувате. І під оте дохлувате «ань-ань» військо Лободи зникло у кущах.

Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.

Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.

О!.. Дениско — справжній батир! Не Батир — батир, не Ха- мід — батир. А Дениско — батир!< •

Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезир- нулися. Усе з'ясувалося пізніше.

Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Ба- тира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся, на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою... Але... сили були нерівні...

Що було далі, ви знаєте...

Отоді-То вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником;,

І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.

І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.

* * *

Через два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому була виведена жирна червона п'ятірка з хвостиком...

Ні-ні! Йдеться не про Деннскову. Денискова була не останньою.

Але • почекайте -г- про ту останню п'ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.

А трпер ,час познайомитися з Іринархом Івановичем.

Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що де за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходите у «школу, перше' враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх з шовкрвим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, галстук. У фуках валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, але статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.