Слава ЗСУ!

Ще (й ім'я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей — Іринарх. Іринарх Іванович.

Але він-не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович — учитель праці.

У майстерні він знімає' капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок. V ' Такого' вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі Радянського Союзу. Є інші, дуже гарні,.але такого немає.

. Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть «з привітом».

Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість того, щоб спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але...

Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою,— усміхається Іринарх Іванович.— І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент все одно що для музиканта скрипка... Ну, звичайно, дорогі товаришечки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок — завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток вже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма...

Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного.

Але людина він надзвичайна.

Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.

На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.

Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він ще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був — і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником...— усі, мабуть, професії робочі освоїв.

Як десантник,— сказав Дениско.

І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він будував Дніпрогес і Комсомольськ-на-Амурі, Магнітогорськ і Волго-Балт...

Під час війни він теж і воював, і працював. Він був у війну сапером, будував бліндажі, мости, наводив переправи... А після війни відбудовував той же^Дніпрогес, зруйнований фашистами, піднімав цілину (будував селища для першоцілинників). Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.

І працю любив «оперативну», як я її називаю,— говорив він.— Щоб зробив і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.

Потім будував він у Києві нові райони — Русанівку, Березняки, Оболонь.

На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч вік у нього й так був пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.

І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю,— усміхався Іринарх Іванович.— Десять років товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришечки сини й дочки. Подобається.

Треба сказати, що й четвертому «А» (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Ірииарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.

Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний піонертабір праці і відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.

Допомогли побудувати табір шефи школи — екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.

Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.

І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії Чорнобильської АЕС) і активній підтримці батьків вдалося побудувати шкільний піонертабір праці та відпочинку.

Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.

Але, як це нерідко трапляється, будівельники трошечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник по доведенню шкільного піонертабору до кондиції, як сказав Вадим Григорович.

Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.

Слухайте! — сказала раптом Шурочка.— А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть — у них екзамени. А ми вже і в п'ятий перейшли, і екзаменів у нас нема.

Ой! Правильно! Давайте! — підхопили всі.— Це ж так цікаво!

А фо?.. Можна! — сказав Боцман Вася.