Слава ЗСУ!

Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Раз сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!

Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.

Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійни- ків, хто в класи, хто у волейбол... Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу... Шурочка Горобенко і Тая Таранюк належали саме до таких.

І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.

І раптом побачили Андрюху.

Повзаючи на колінах і сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою у кулаці гіллячкою прямо на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось недозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх ще не помітив.

Шурочка поклала палець на губи, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.

На дорозі великими літерами було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ «А». А під ним здоровеннецька, метрів на півтора п'ятірка..; з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.

Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.

Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! — почервоніла Тая.

А Люба, значить, приносила і клала на парти,— сказала Шурочка.— Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо- з Любою...

...Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і опустила голову:

Йому так хотілося, щоб була таємниця... І він же не двійки, не одиниці... П'ятірки ставив... Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось п'ятірки так пише... І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила... Ну, я й мовчала... Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший...

А я знаю хто,— сказала Шурочка.— Тобто не знаю, а думаю...

Аллочка? Правда? — підвела на неї погляд Тая.

По-моєму, вона...

• Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:

Тільки ви не кажіть йому, добре?.. Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця...

—- Авжеж... авжеж,— почервоніла Тая.

Не скажемо. Хай думає,— кивнула Шурочка.

Так перестала існувати перша таємниця четвертого «А» класу.

А через півгодини зовсім випадково, розкрилася й друга.

Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої, між іншим приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, звичайно, їх оточили хлопці. Ну, що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися б з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..

І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого, з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, спершись на радіатор машини:

Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?

Уяви собі, що якраз випадково знаю,— усміхнувся лейтенант.— Друг мій у тому райвідділі працює... Знайшли. її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз вчора казав...

Ха-ха! — розплився в усмішці Ігор Дмитруха.— 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхнього таке зробити. Не ті кадри... Мілкота!

Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галуш- кинський і Монькін навіть зареготали вголос.

А от і ті, ті кадри! Неправда! — вигукнув Валя Тараненко.

. —- Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! — презирливо кинув

Дмитруха під дружний регіт «бешників».

Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.