Слава ЗСУ!

- Любить мене звірина, - похвалилося страховисько, - і я люблю її теж. Кицька моя, Ненажерка, хоча спочатку була й збігла, потому вернулася знов. Довгий час то була єдина жива істота, яка товаришувала мені в недолі. Веерена теж...

Раптом він умовк, викривлюючи пащеку. Геральт посміхнувся.

- Теж любить котів?

- Птахів,- вищирив ікла Нівеллен. - А бодай тобі, прохопився! Ну, та дарма. То не чергова купецька донька, Геральте, ані чергова спроба знайти зерно правди в давніх небилицях. То щось поважне. Ми кохаємося. Спробуй тільки засміятись - дістанеш у писок.

Геральт не засміявся.

- Твоя Веерена, очевидно, русалка, - сказав він. - Знаєш про це?

- Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?

- Більш-менш, - відьмак підтяг попругу. - Гадаєш, либонь, що вона не повернулася б, якби ти знову став людиною?

- Певен у цьому. Ти ж знаєш, як русалки бояться людей. Мало хто бачив русалку зблизька, а я і Веерена... Ет, зараза! Ну, бувай, Геральте.

- Бувай, Нівеллене.

Геральт торкнув кобилу п'ятами під боки і рушив до брами. Потвора пленталась обіч.

- Геральте?

- Слухаю.

- Не такий я дурень, як ти, мабуть, вважаєш. Ти приїхав сюди слідами котрогось із купців, що побували тут останнім часом. Чи не приключилося чого з кимось із них?

- Приключилося.

- Останній був тут три дні тому. З дочкою. Вона не з найвродливіших. Я звелів домові зачинити всі двері та віконниці й не подавав ознак життя. Покрутились вони на подвір'ї та й поїхали собі геть. Дівчина зірвала одну троянду з тітчиного куща й приколола собі до сукні. Так що шукай їх десь-інде. Але май на увазі - це паскудна околиця. Я вже казав тобі, що вночі ліс не найбезпечніше місце. Вчуваються і ввижаються в ньому лихі речі.

- Дякую, Нівеллене, я про тебе пам'ятатиму. Хто знає, може, й знайду когось, хто...

- Може, знайдеш, а може, й ні. Це вже мій клопіт, Геральте, моє життя, моя провина й моя за неї кара. Я вже навчився терпіти, призвичаївся. Як гірше стане, то теж призвичаюсь, ну, а якщо стане зовсім непереливки - не шукай нікого, приїзди сюди сам і поклади край цій справі. По-відьмацькому. Бувай, Геральте.

Нівеллен повернувся і, не оглядаючись, швидко пішов до палацу.

III.

У цій відлюдній місцевості все видавалось якимсь диким, лиховісним, ворожим. Геральт так і не повернувся на тракт до сутінок - не захотів робити гак, а поїхав навпростець, через бір. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба біля невеличкого вогнища, в яке він час від часу підкидав жмутики аконіту, з мечем на колінах. Серед ночі помітив далеко в долині відблиски вогню, почув дике виття й співи, а також щось таке, що могло бути тільки криками й вереском жінки, яку мордують. Тільки-но почало світати, він вирушив у тому напрямку, але знайшов лиш витоптану галявину й обгорілі кістки в теплому ще попелі вогнища. Якась тварюка, ховаючись у густій кроні велетенського дуба, верещала й сичала. Міг то бути лісовик, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Геральт не став затримуватись, щоб з'ясувати, хто там сидить.