Слава ЗСУ!

IV.

Близько полудня, коли він напував Рибку коло джерела, кобила раптом заіржала, позадкувала, вищиряючи жовті зуби й закусуючи вудила. Геральт заспокоїв її Знаком і в ту ж мить спостеріг правильне коло, утворене червоними шапочками грибів, що виткнулися з-під моху.

- Та ти стаєш справжньою істеричкою, Рибко, - сказав він. - Це ж звичайнісіньке "чортяче коло". Навіщо ці сцени?

Кобила, повертаючи до нього морду, пирхнула. Відьмак замислено нахмурився, потер чоло рукою. Потім скочив у сідло, повернув коня й швидко вирушив назад, по своїх слідах.

- "Любить мене звірина", - пробурмотів він. - Вибач мене, конику, схоже на те, що ти маєш більше розуму, ніж я.

Кобила щулила вуха, форкала, била копитами землю, ніяк не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком. Скочив із сідла, перекинув повід через голову коня. За плечима в нього, замість звичного сталевого меча в обіпнутих зміїною шкірою піхвах, висів тепер прегарний довгий меч із хрестатим блискучим ефесом, тонким, добре припасованим руків'ям і головкою з білого металу.

Цього разу вже не було потреби відчиняти браму - вона стояла отвором, як він залишив її, коли виїздив учора.

Раптом почувся спів. Він не розумів слів, не міг навіть визначити, якої вони мови. Зрештою в цьому не було й потреби - відьмак знав, відчував і розумів саму природу, глузд цього співу: тихий і проникливий, він розливався по жилах начебто хвилями нудотної погрози, що знесилювала тіло й душу.

Спів нагло урвався, і тоді він побачив її.

Дівчина сиділа, притулившись до спини дельфіна посеред висохлого фонтана, обнімаючи моховитий камінь рученятами, такими білими, що здавались аж прозорими. З-під гриви буйного, сплутаного волосся, чорного, як ніч, блищали, пильно вдивляючись у нього, величезні, кольору антрациту очі.

Відьмак наближався поволі, ступаючи м'яким, еластичним кроком по півколу від муру, повз кущ синіх троянд. Дівчина пильнувала його рухів, усе так само тулячись до дельфінячої спини, злегка повертаючи маленьке бліде личко з виразом невимовного суму на ньому, але повне якоїсь чарівної, таємної погрози. Знову він зачув спів, хоча маленькі бліді вуста її й не зворухнулися, щільно стиснуті, і не зрозуміло було - вона то співає чи ні.

Відьмак зупинився за десять кроків від фонтана. Меч, якого він поволі вийняв із чорних емальованих піхов, заблищав, засяяв над його головою.

- Це срібло, - сказав він. - Цей клинок із чистого срібла!

Бліде личко навіть не здригнулося, великі антрацитові очі все так само пильно вдивлялися у відьмака.

- Атож, - провадив спокійно відьмак, - ти так схожа на русалку, що кожний міг би помилитися. Тим більше, що ти й справді рідкісна пташка. Але коні ніколи не помиляються, розпізнають таких, як ти, інстинктивно й без помилково. От так, чорноволоса! Хто ти? Гадаю, альп або мула. Звичайний вампір ніколи б не показався на сонці.

Куточки губок здригнулися й злегка підвелися.

- Привабив тебе Нівеллен у своєму нинішньому образі, чи не так? Сни, про які він мені розповідав, навіювала ти. Здогадуюсь, що то були за сни, і співчуваю йому.

Дівчина на дельфіні навіть не поворухнулася.

- Птахів ти любиш, - провадив відьмак, - аале це не перешкоджає тобі вбивати людей, чоловіків, жінок та дітей, перегризаючи їм шию! Що? Ти і Нівеллен, потвора і вампіриця - хазяїни лісового замку. Гарненька б із вас вийшла парочка! Невдовзі запанували б над усією околицею! Ти, яка вічно жадаєш крові, і він, твій охоронець, сліпе знаряддя, убивця на замовлення. Але спочатку мусив він стати справжньою потворою, а не людиною в потворному образі.