Слава ЗСУ!

У ранкових новинах передали, що в Києві та по всій Україні починається епідемія грипу.

Дуже добре. Бо, прокинувшись із чумною головою та болем у побитому вчора тілі, я не уявляв собі, чим би оце можна офіційно захворіти. Не скажеш же на роботі, що відомого кримінального репортера та автора детективного роману про боротьбу з наркобізнесом катували в міліції, вимагаючи зізнатися в незаконному збуті наркотиків. А тут грип — дуже доречна та зручна хвороба. Набрав секретарку на мобільний, поскаржився слабким голосом на головний біль, температуру та нежить, пообіцяв видужувати, попередив — на місці мене не буде днів зо три, і з чистою совістю витягнувся на дивані.

Але вдавати з себе грипозного не означає валятися вдома, попиваючи пиво чи щось міцніше. Полежавши з півгодини, я склав у голові план дій і набрав номер Роми Барабаша. Режисер довго не відповідав, але телефон не вимкнений і не переведений у режим голосової пошти. Значить, абонент не має нічого проти того, аби бути доступним. Після восьмого гудка почулося:

— Я слухаю.

— Здоров, Романе, це Варава.

— Ну?

— Що — «ну»? — не зрозумів я.

— «Ну» — це значить «ну», — судячи з голосу, Барабаш або переживав чергову творчу кризу, або навпаки — був дуже зайнятий і не мав часу на пусті балачки.

— Як твої справи?

— Тобі правда цікаво чи ти не знаєш, як почати розмову?

— А чого ти такий серйозний?

— Ти дуже веселий! — огризнувся Барабаш. — Літак у мене скоро, в Крим летимо, на зйомки.

— Скоро — це коли?

— Не знаю.

— У тебе літак — і ти не знаєш?

— Бач, натягнуло на небі? Погода не льотна, кажуть. Літак спонсорський, тільки спонсор може літак орендувати, а не погоду. Сиджу фактично на чемоданах, чекаю сигналу. Летимо, не летимо…

— Значить, можете сьогодні і не полетіти?

— Усе може бути. Ігоре, ти класний чувак, але в мене зараз сам розумієш…

— Коротше, треба зустрітися і поговорити. Поки ти в Крим не полетів. Розмова дуже серйозна, по телефону не можна, відразу кажу.

— Добре, повернуся за тиждень…

— Не канає! — перервав я його. — Не доживу, боюся.

— Що ти мелеш?

— Нічого не мелю. Я, Барабаше, тепер не в тому стані, аби кидатися дарма словами. Приділи мені двадцять хвилин своєї дорогоцінної уваги. Без тебе все одно не полетять, якщо полетять, звісно. Клади свої чемодани в машину і під’їжджай, куди скажу. Це справді серйозно, Романе, навіть дуже серйозно, — я не давав режисерові передишки, пер напролом. — Ти ж знаєш, де і ким я працюю?

— Ну…

— Знову це твоє «ну». До моїх проблем ти ніяким боком не причетний. Вони, як кажуть юристи, напряму пов’язані з моєю професійною діяльністю. Пресують мене, Романе, як журналіста, це в двох словах. Але ти допомогти можеш, бо у вашому шоу-бізнесовому цеху в мене знайомих практично нема.

— А по телефону…

— Ні! — грубувато перебив я. — Якщо ти зараз не погодишся зустрітися, я перехоплю тебе в Борисполі, просто в аеропорту! І тоді проблеми почнуться в тебе! Телефон мій навряд чи хто прослуховує, а ось пасти мене цілком можуть, навіть уже пасуть, будь спокійний! Раз так, то я не матиму іншого виходу, крім як вивести на тебе одних дуже поганих редисок! Кожен, із ким я останнім часом спілкуюся, так чи інакше потрапляє під прес! Але якщо я з твоєю допомогою зможу отримати додаткові важелі для вирішення своєї проблеми, то вашою вона не стане. Усе зрозумів?

На тому боці Барабаш зітхнув.

— Де ти сьогодні взявся, Ігоре?

— Так що ти скажеш?

— О’кей. За тобою правда стежать?

— Правда, — в цьому я після останніх подій був більш ніж упевнений. — Тому я буду дуже обережним.

— Де і коли? Але май на увазі…

— Усе я маю на увазі! Полетиш ти на своєму літаку! До речі, навіть краще, що тебе після нашої зустрічі в Києві якийсь час не буде. Називай мені зараз будь-який свій улюблений заклад в районі центру.

На мить Роман задумався.

— Не знаю… «Мамай» є такий, в районі Подолу…

— Можеш там бути хвилин за сорок?

— Давай за годину. Поправка на пробки.

— Хай так. Усе, до зустрічі.

Замислено подивившись якийсь час на телефонну трубку, я заховав її в кишеню. Що мені ще потрібно для того, аби почуватися мобільним на нелегальному становищі? У тому, що треба лягати на дно, в мене не було жодних сумнівів. Навіть якщо я страхополох і накручую себе, після вчорашнього жодні заходи безпеки не будуть зайвими, лише додатковими.

Замкам на дверях своєї квартири я не довіряв. Навіть при тому, що їх аж два і двері броньовані, це зупинить лише випадкового злодюжку. Хто поставить перед собою мету проникнути в мою хату — проникне. Тому, зникаючи з дому на невизначений поки що час, треба взяти з собою найнеобхідніше — гроші і документи. Машину мені вже потрощили. Як потрощать телевізор, комп’ютер та DVD-програвач — горе, проте в порівнянні з учорашньою грою в слоника, погодьтеся, невелике. Витяг із примітивного сховку під ліжком коробку від DVD. Там — паспорт, банківська картка, на якій нудиться двісті баксів на чорний день, тоненька пачечка зелених банкнот — хоч цілий день перераховуй, все одно вісімсот двадцять доларів, військовий квиток, а ще — будете сміятися! — старий комсомольський. На пам’ять тримаю.