Слава ЗСУ!

Добре, я йду. - Відповіла Ярослава. - Але куди йти?

Слідуй за листям. Шш-ррр.

Раптом зайнявся вітер та поніс купу листя в одному напрямку.

Ярослава побігла за цим листям. Вона прагнула швидше бігти, щоб встигти, але це виходило в неї тяжко.

Але вона згадала про свою магію, та змахнула рукою. Тоді купи листя, через які стрибала маленька фея, закружляли, об’єдналися - та перетворилися на літак, який підхопив Ярославу та поніс в повітрі цю дівчинку.

Вище, вище! Швидше, швидше! Ще швидше! - Забажала Ярослава.

Листяний літак устремів в самісіньке небо та поніс швидше звука свою єдину пасажирку.

Все. Добралися. Вітер вже не гнав листя кудись далеко. Він взагалі стих.

Раптово перед Ярославою почав будуватися листя за листям листяний замок.

Ось він вже виріс. Великий, превеликий. Дуже високий.

Перед дівчинкою відкрилася огорожа. А потім знову цей голос:

Заходь. Будь ласка. Я прошу.

А слідом від огорожі до самого замку зробилася стежка через те, що листя улітало в різні боки.

Ярослава пішла слідом цією стежкою. Вона дійшла до воріт. Хотіла постукати, а двері вже відчинялися самі.

Вона далі. Увійшла.

А в середині не було вже так самотньо. Там був бал, на якому танцювали, краще сказати, танцювало… листя. Але не просте, не безформне. Досить добре сформоване. Це були істоти, схожі на нас, але лише формами голови, спини, рук та ніг. А все інше - було листяним. Ну й добре, нехай буде так.

Раптом підійшов якийсь хлопець, скоріше це був хлопець, у вузьких штанцях та з короною на голові та запропонував потанцювати.

Ярослава погодилась - і її довге зелене волосся закружляло в цій високій залі.

Потім вона щось відчула. Мабуть, час вертатися додому.

Ярослава хотіла піти, але її затримав цей хлопець, міцно тримаючи фею за руку.

Мені треба піти. - Пояснила дівчинка.

Я не можу тебе просто так відпустити. Ти повернешся? Ти ще повернешся? Ти повернешся до мене? - Розхвилювався листяний хлопець.

Ярослава мовчала.

Хлопець наблизився до неї та… солодко поцілував. На мить Ярославі здалося, що він схожий на людину. Вона навіть побачила його зелено-карі очі.

Отже, хлопець поцілував. А потім… відпустив її руку.

Ярослава відійшла, а потім зникла в просторі, не залишивши після себе нічого.

Ярослава з’явилась у себе дома. Раптом вона почула голос своєї матері, яка звала її снідати.

Поснідавши, Ярослава пішла зі своєю мамою на вулицю: дівчинка поспішала до школи, а її мама - попрямувала на свою роботу.

Але не все було так просто: тепер з голови не йшов отой листяна хлопець-істота, той парубок, який вплинув на усі думки Ярослави. Вона не могла повірити, що цей світ був не лише її уявою, а чимось більшим, справжнім, в який якимсь дивом вона потрапила, мандруючи своїми вигаданими світами.

Цього не може бути… як це трапилось? Невже… - Шепотіла Ярослава. - Я потрапила не у свою уяву, а в іншу реальність, в існуючий паралельний світ, який я не повинна чіпати? Все. Досить. Мені час навчатися. Я вже біля школи.