Слава ЗСУ!

— Ти, клятий злодію! — вигукнув Сейтахт. — Хочеш приховати для себе найкоштовнішу річ, яку я знайшов?

І він кинувся бити Менафта. Тричі його важкий кулак щосили упав каменяреві на голову й плечі. Та хоч як це приголомшило Менафта, бажання захистити фараонів скарб узяло гору над недужістю. Він упав на прикрасу, затуляючи її своїм тілом.

Мунхераб і Еменеп підбігли помогти Сейтахтові. Вони схопили Менафта й міцно тримали, поки тесля виривав у нього коштовність. Каменяр уже лежав на спині, а Сейтахт топтав йому живіт і лице, вириваючи з рук золоту річ з такою люттю, що вона розірвалася. Та Менафт ще міцно тримав половину. Сили йому наче подвоїлися, коли він боронився проти Мунхераба та Еменепа. Розірване на шматочки, лежало тепер круг них те, що було колись витвором високого золотарського мистецтва.

Не тямлячись із люті, грабіжники разом кинулися на Менафта. Вони, напевне, вбили б його, бо той уже не мав сили боронитися. Він і не боронився, а тільки подумки промовляв: «Допоможи мені, Осірісе! Допоможи своєму рабу Менафтові! Вони вбивають мене… Пошли Анубіса… Вони вбивають мене!..»

Однак не бог з того світу, не його вартовий пес Анубіс прийшли на поміч знеможеному каменяреві — це зробив невільник Хенум. Він чув, як люто волав Сейтахт, як зняли галас Мунхераб та Еменеп. Спершу йому здалося: ті двоє зчепилися з теслею, що не поділив як слід здобичі. Та коли залунали глухі удари, він збагнув, що ті втрьох напали на Менафта. Довго не розмірковуючи, він поліз у закиданий камінням прохід і відтак побачив, що мав слушність: вони вбивали каменяра. Цього Хенум допустити не міг. Менафт розмовляв із ним приязніше, ніж будь-хто з вільних людей.

Хенум спробував пролізти крізь вилом у стіні до передпокою, та не зміг — надто широкі мав плечі. Тоді він простяг у вилом свої могутні кулачиська і гримнув:

— Одчепіться від нього, бо поскручую вам в’язи!

Гончар і водонос злякано обернулися на грізний голос, гадаючи, що то промовляє бог-месник. А Сейтахт мерщій схопив з купи награбованого добра бронзовий меч і кинув його в Хенума, але не влучив. Тоді він кинув статуетку з слонової кістки — зображення бога завбільшки з долоню, — і вона розбилася об скелясту стіну.

Сейтахт нахилився, шукаючи, чим іще кинути.

— Ти хочеш вільній людині поскручувати в’язи, ти, поганий невільнику? Я провчу тебе… — крикнув він і кинув у Хенума важку палицю, окуту золотом.

Палиця блиснула в повітрі і влучила Хенумові в руку. Весляр побачив, що йому загрожує небезпека. Мунхераб і Еменеп теж узялися шпурляти в нього.

— Схаменіться! — загорлав Хенум. — Я прийшов тільки застерегти вас. У долині мигтять вогні. Вони наближаються до гробниці.

Еменеп скочив наперед.

— Це, напевне, жерці! — крикнув він. — Тікаймо! Мерщій! Бо нас спіймають і спалять живцем!

Гончар злякано дивився на Сейтахта, шукаючи в нього ради.

Але той не виказував ніякого страху. Тільки примружив очі, питаючи в Хенума:

— Звідки наближаються ті вогні?

— З того боку, де сходить сонце, — збрехав Хенум. Його тішило, що Сейтахт все-таки занепокоївся, і він вів далі: — Вогнів багато. Палахкотять у темряві. Либонь, то вершники із смолоскипами.

— Це фараонові солдати! — заволав настраханий Еменеп і кинувся до вилому в стіні.

— Стій, боягузе! — крикнув на нього Сейтахт. — Чи не збираєшся зоставити тут золото? Бери, скільки можеш підняти, якщо хочеш живий вийти звідси.

А тоді вже трохи спокійніше тесля звелів Мунхерабові:

— Розстели ці гарні шати та поскладай в них усе, що тут лежить.

— Мені не треба ніякого золота! — заскиглив водонос. — Воно тільки біду накликає. Коли це насправді вершники, то за хвилю вони будуть тут і…

Мунхераб не доказав. Сейтахт одважив йому такого ляпаса, що він аж заточився. А Еменеп, не сперечаючись, скорився теслі, побачивши, що той витяг із сагайдака, багато оздобленого самоцвітами, довгу стрілу і тримає її, наче бойовий спис.

Страшенно кваплячись, вони позав’язували всі коштовності у тканини, звірине хутро й шати; клумаки, один по одному, подавали Хенумові, аж той мусив відповзти назад — так багато набралося тих клумаків.

Вузький прохід не давав змоги обернутися. Тож Хенум повз по камінню й ріні на животі, ногами вперед, та ще й тяг за собою два клумаки із золотом. Цей вузенький лаз між камінням і стелею здавався йому нескінченним. Курява й задуха забивали віддих. Весляр пообдирав собі шкіру, піт струмів йому з чола. Він голосно кляв золото зажерливого хазяїна, урядовця Поа. Теслі він зичив найгірших хвороб, а себе самого порівнював із найпотворнішими тваринами, які тільки знав.